Я відкривала правду, як пакет із отрутою, боячись.
Я тікала від думки, що ти нині не мій, а чийсь.
І було неможливо дихати, бо було одне слово "він",
наче їдкий бензин із задимілих поглядом cерцевин.
Я гадала, що все стерплю, здолаю, переживу,
перейду це поле, вогнем поні́вечену траву.
Та забута любов іще звучить у мені, німа,
Я шукала свої чесноти, боячись, що їх нема.
Кам'яніла від страху і люті, цих дуже підступних змій.
Тих, що жалять у спину. Ти все-таки чийсь, не мій.
І носити кинджал замість серця - тепер уже ритуал.
Без тебе ставало все гірше. Ти був немов ідеал.
І боротись за ніжність - як проти потоку йти.
Хтось обніме за плечі, та тільки не ти, не ти.
Сну немає, але й в уривках – тепер жахи.
От і вір тепер казці, що люди - не хижаки.
