Хризантеми, рожеві й білі, їхали в метро на її руках. Ніжна розкошланість пелюсток, що різко обривається виклично-цнотливою зеленкуватою серединкою. Я люблю хризантеми: вони – таємничі провісниці жовтневого холоду, наймолодші доньки втомленої, виснаженої природи. Це не весняні квіти, що вдячними ластівками співають осанну новонародженому світу, і не гордовиті, бундючні троянди, виплекані серед перегною чиїмись сколотими пальцями. Як і всі пізні діти, хризантеми – завжди задумливі, і доросла гіркота запаху проривається крізь їхній оманливо-дівочий вигляд.
Вона везла їх і ставала дедалі прекраснішою. Час від часу занурювала ще молоде – хоч вже й помальоване ніжними рисочками усмішки обличчя – у розкуйовджену повність, в оберемок застиглої краси, й ловила усміхненими вустами терпкуватий шепіт.
У такі моменти я скоса поглядала на неї з-за книги, і її усмішка розквітала на моєму обличчі, а звідти – переповзала на сірувату шершавість сторінки й квітла там, квітла, примушуючи пані Делловей – там, у книзі – піднімати очі від зеленої сукні, від побляклого шовку, від неслухняної нитки: це ж те, чого ви хотіли, Кларісо? Хіба не цього бажало ваше прив’яле, стомлене пташине тільце?
Вишукана жіночність пелюсток сипалася їй на коліна – маленькій, схожій на сойку жіночці – і вузька крохмальна смуга її дівочої постелі теж розквітала теплим, терпкуватим, солодкуватим букетом.
Вагон з гуркотом ніс загорнуті в целофан тіла щойно страчених осінніх дів. Я майже відчувала, як там, унизу, сочаться прозорими сльозами без смаку й запаху зрізи на тонких, жорстких стеблинах – проте тут, згори, вони ще «тримали фасон», вони квітли й пахли дужче, ніж будь-коли, знаючи – звідки? – звідти, вони ж пізні діти, пізні діти завжди все знають, вони сповнені усіх тих знань, що з болем здобували їхні батьки і батьки їхніх батьків – що скоро, зовсім скоро їхні зів’ялі рештки викинуть догнивати на сміттярку в пам’ять про їхню красу, що дається так дорого.
І вони приймали цей виклик. Ніжними, ледь сформованими грудьми вони кидалися на цю останню в своєму житті барикаду. Рожевіли щічки, яких уже ніхто не поцілує, шепотіли вуста, які вже ні для кого так не пломенітимуть, і все навколо уражала їхня краса, і все навколо тихенько розквітало акварельними мазками дощового осіннього ранку. А вона їхала – і не помічала, як її чистенькі руки з охайно підстриженими нігтями починали сяяти. Лише час від часу занурювала обличчя в біло-рожевий оберемок і всміхалася – посмішкою новонародженої осінньої квітки.
А страчені хризантеми лежали у неї на руках і квітли рештками своєї до болю довершеної жіночності.
ID:
532024
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.10.2014 22:30:53
© дата внесення змiн: 18.04.2017 15:56:48
автор: Леся Kürbis
Вкажіть причину вашої скарги
|