Морок. Уся картина – це морок. Волого і туман за вікном.
Біль із средини пожирає мене, і все ближче підбирається
до самого центру моєї душі. Як же бистро проходять будні
і мені просто пощастило, що я ще жива,що я не лежу чи
ще не лежала десь, на якомусь ліжку чи може сирій землі,
без свідомості. Коли я б могла здійснити свій черговий
задум суїциду. Нахапатися таблеток, чи стрибнути в річку,
після того як прийму якийсь сильний алкогольний напій.
Все не так, адже щось таки дає мені надію і говорить про те,
що ось ще скоро і все закінчиться, пройде це пекло і
заспокоюсь. Та воно не настає. Воно триває вже так довго
і цей морок, що я готова прямо зараз піти кудись, де немає
людей і викричатись в простір, широкий і відкритий простір.
Але я маю лише морок. Повідомлення, які надходять і
супроводжуться вібро, мене дратують. Краще вже не просто
закинути цей телефон, а й роздерти себе. Щось хоче назовні,
це щось із середини. А я під дією зовнішніх чинників, на які
вплинути сама ніяк не можу. Так дивно втупитись в одне
місце і не помітити, що я дивлюся на нього вже цілу годину.
Так неможливо і я не хочу прогинатися під цей нікчемний і
потворний світ. Він під мене не прогинається, і я не буду.
Я справжня і не жилізна лялька, щоб там не говорили.
Рожеве волосся, як признак незадоволеності цим світом,
сильно не рятує, скоріш взагалі не рятує. Живеш і навіть
не знаєш, чого чекати від завтра. Може ти поїдеш туди, де
минуло твоє дитинство і на ранок тебе знайдуть мертвою.
У кожного своє поняття життя. Для мене ж одне: життя – це
страждання, а подолання страждань можливе через втечу
від світу.
M. Alice 12.11.2014