Темно. Підіймаюся під гору, що веде до нашого спільного місця
з ним. Підходжу до зупинки і нічого крім голих дерев та поля
навкруги. Я йду прямо. Повертаю праворуч, у поле. Позаду
чутно як рипить сніг під його ногами. Тримаю у руках льдини,
щоб кинути у нього. Побачене лякає, біль роз’їдає. Льдини
падають з рук. Із середини мене виривається «Як вони могли!»
Зруйнували все, що було так дорого мені. А йому? Я підіймаюся
по сходинках на самий верхній блок розваленого фундаменту.
Сіро, сніг біліє і лише це. Тепер це зовсім не таке місце, яким
я його знала. Дістаю з рюкзака конверт, замахуюсь і він вже на
тому ж місці, де спогади, там де ми ще разом.Стою спиною до поля,
щоб не бачити ліхтарі, про які ми розмовляли тоді, в липні.
Вітер у спину. Вітер у волоссі. Вітер ріже мене ножем. Він стоїть
напроти засмучений і мовчить. Дістає сигарети, підпалює і курить.
Як давно ти почав палити?
Давай не будемо грати в гру. Давай повернемося в липень. Там
ми ще разом і водночас окремо. Давай повернемо три години ночі,
коли ти проводжав додому, хоч і повний місяць, хоч на вулиці
вже й ранок.
Ми стоїмо. Вітер кричить позаду. Лякає, зганяє, та я не хочу йти.
А ти? Чому я не можу все виправити? Чому я маю втікати, щоб
не бачити тебе з нею, щоб не боліло?
Йдемо по дорозі, перекидаємося мовчанням. До роздоріжжя й годі,
а далі я сама. Ти повертаєшся назад, додому. Я глянула тобі у слід
і на годинник - 00:00.
Січень, дванадцяте.