Листопади своє завершили,
пропускаючи зиму вперед.
Старі верби орудують вершами,
саме їх закидаючи першими,
в лоно річки. Густий очерет.
Несе варту холодними числами
на два береги . Сили подвоєнні.
Осінь кручі залишила лисими.
Очерет все вимахує списами
і шикується так наче воїни.
Авель вийде на зміну за Каїна,
а наступного дня навпаки.
Для одного країна - окраїна,
а у іншого серце покраєне,
коли просто отак- на шматки.
Всі налякані, бачиш, налякані!
То дуріє осіння гроза.
І Дніпро, розмальований мрякою,
закликає своїми атаками:
не ділити на проти і за.
Від вітрів укриваю соломою,
але грім мою тишу отруює.
Від морозів страждаю оскомою.
Бог поїхав додому зі втомою.
То його колісниця відлунює.
Моє сиве розбурхане озеро
виливається знову і знов.
І два береги зшиті морозами,
перекопані мертвими кобзами,
перетворюють річку у шов.
Вишиванку знімаю із тЕрену,
до якого підкралась зима.
Кажуть, Бог заховав нас у пелену.
Та чоло твого сина прострелене...
Кажуть, кращих у Бога нема.
Кажуть, кладка до Бога колись була
та її розтягли на метал.
І забули навіки про два крила:
ліве- схід, праве- захід. Твоя взяла,
розбераємо кладку на сталь...
Мій Дніпро, я тобі несу
свою голову в тихій журбі.
А земля досі п\'є росу.
Та не бачать її красу
ті, хто тягнуть ще сталь на горбі.
Листопади своє завершили,
пропустили вже зиму вперед.
Кроки стали порівняно легшими.
Уже є вірогідність завершення.
Білі шАпки одяг очерет.
Автор: Буряк Станіслав
