У вітрів, як і в людей, теж є своє життя, своя пора.
Ось вітерець, котрий тулиться до дерева, ледь-ледь похитує листям, жодної гілочки не сколихне. Це вітер-немовля. Ген куриться пилюка шляхом, закручується в тугі жмутки, летить в очі, – то бавиться, пустує вітер - підліток. Пестить легким повівом, щоб за мить у стрімкому леті сягнути хмар, повний міці і ласки вітер-юнак. Ще багато інших вітрів живуть у вічному польоті над землею, але йтиметься тільки про одного.
Той Вітер, наче сокіл, шугав над величезним степом, ще коли земля була незайманою і кожен звір міг де завгодно блукати. Вільний і гордий, злітав у височину, де палахкотіло літнє сонце, а взимку, разом із віхолою-хурделицею, мчав понад чагарниками й нетрями, хилив додолу велетенські дерева. У горобині ж ночі до вподоби були йому свавільні хвилі – він, наче коней, сідлав їх і мчав аж до пониззя Борисфену.
А втім, найбільше подобалася йому погожа днина на морському узбережжі, де ластяться пустотливі хвилі, і кожна його прагне. Тоді, прилігши на скелях, він замріяно вдивлявся в просвітлену глибину, що поволі темніла у товщі води, була схожою до неба і зовсім не такою.
Не знаю, чи вітри сумують, але Вітрові, що про нього мова, було-таки сумно, – тільки смуток його не випікав рану в серці, не ятрив його відчаєм. Бо йдеться про сум, що буває таким лише у поета. Власне, отой незбагненний смуток і покликав його в мандри.
Дивак, адже у нього було стільки друзів і стільки приятелів, та й він був приязний до всіх. І хвилі завжди мчали до берега, сподіваючись та виглядаючи його. А все-таки його вабили далекі краї, де ще не бував і яких ще не бачив, небезпеки і тривоги, яких ще не звідав, пісні, що їх вдасться почути, і ще –марилася Вітрові зустріч, та, особлива, що кожному лише раз у житті випадає.
Якось, пролітаючи над глибоким, ущерть заповненим хащами яром, що здавався швидше похмурою ущелиною поряд з навколишнім роздоллям і привіллям, бо сонячні промені навіть не губилися в гущавині, а одразу зникали, пропадали, торкнувшись холодного і завжди нерухомого листя... – ото ж, пролітаючи над тим зловісним яром, Вітер угледів раптом невеличку безпомічну Хмаринку, котра тремтіла й поволі щезала, наче у круговерті виру, що, наче нехотя, широкими колами, але вже впевнено тягне у непам’ять, у безвість. Вмить, стрімко, як стріла, Вітер пірнув у холодну тінь і, підхопивши її, знесилену, майже прозору, дбайливо обійняв, щоб зігріти, щоб заспокоїти. Вона й справді зігрілася та заспокоїлась.
Тендітна Хмаринка підкорила серце ніким та ніколи ще не скореного степового самітника, стала раптом неймовірно близька Вітрові, до щему потрібна поруч. То був найвищий вияв життя, його таємниця, його суть, його морська глибина, що завжди щезала від дотику, подібна до неба й зовсім не схожа на нього. Відтоді вони вже завжди були разом, поєднані в одне сонцем, степом, щастям та долею, і планета летіла їм назустріч.
ID:
563926
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.03.2015 12:43:10
© дата внесення змiн: 03.03.2015 12:43:10
автор: Богдан Сиваківський
Вкажіть причину вашої скарги
|