Не узріваючи тьмяніших функцій небосхилу, ти йдеш, ступаєш спрямлено, фікційно,
Спиваєш чашу позолочену, розмочену хмарками, що виринає молячи пестливо
До серця твого, вбачаючи красу всього, здається, неживого. Дерева засіяли вітами,
Канати мосту геть повисли у океані випадкових сутінкових змов, які окутали повітами,
Де різні види краєвидів пірнають спільно водопаду, милуючи тебе холодною порою.
Ось – мить! І постать твоя стоїть схилившись понад коливальною, вітальною водою.
Чумацьким шляхом всіялась водиця, коржі заледенілих кульок убралися в спіраль.
Вітрисько ж протестуючи, пройшовши десь поза чолом, зоплів там скіфську пектораль.
Все повертаючись навколо, ти губишся, позиркуєш раптово, а там поникли в височінь
Зовсім недбалі кострубаті труби, котельні, машини шмигають злобливі. Раптове – “дінь!”,
І чаша поза грушею сховалась, а хвилі збільшали та склом пошерхлим, наче вкрились…
Рожево-синьо-мерзлі градієнти проходили молекулами річки, думки, мов снігом збились…
