Над Дніпром
плаче верба,
плаче наче мати,
важко зараз Україні
ворога здолати.
Під вербою,тихо ходить
якась-то дівчина́,
чорні брови,карі очі
молода і сива.
Ходить собі дівчинонька
і тихенько плаче,
минає час,то година
то друга минає,
плаче собі дівчинонька,
а верба питає:
чого це ти дівчинонька
годиноньку плачеш,
за сльозами чистими
світу вже не бачиш.
Була б рада не плакати
та прийшло нещастя,
коханного розстріляли
в бою за Попасну
Сподіваннями на мир
на війну пустила,
а тепер голівоньку
над труной схилила.
Мріяла я про весілля,
мрії помарніли,
жили б, як два лебеді
по небу летіли б.
До нестями ми кохали
і горя не знали,
а ця війна лиха штука,
крила нам зламала.
Не хвилюйся, ти дівчино,
живи на цім світі
в небі там побачитесь
де живе Всевишній.
Після таких слів верби
дівчина смутніла,
з каменем-образою
лише тиждень жила,
змайструвала собі човен
себе утопила.
Пливе човен по Дніпрі
куди несе хвиля,
край берега вербочка
гілячко схилила,
плаче всенька Україна
чорніє могила,
на тім місці, де нещасна
дівчина втопилась,
повесні на тихій рясці
лілія з'явилась.