Кожного ранку вона прокидається, наче з похмілля, зрештою, як і всі інші жінки в цьому маленькому містечку на околиці світу. Жінки різного віку – престарілі, молоді, вправні, пересічні, незаміжні, одружені, вдови та зовсім юні дівчата. Засмучені, роздратовані, збуджені. З безліччю думок та тривог, які доведеться тамувати впродовж дня за допомогою хатньої роботи, буденних клопотів та пустих балачок за склянкою чаю чи кави на кухні, за шкільною партою.
Анжела, так звати одну з жінок, можливо привабливішу за інших, а може й ні, неохоче відкидає ковдру, підіймається в ліжку, спираючись на лікті, й на мить заплющує очі. В ранкових сутінках невеличкої кімнати, вона намагається відтворити та закарбувати в пам’яті, на майбутнє, видіння, які навідувались до неї впродовж ночі, пританцьовуючи від задоволення та ховаючи власне обличчя під маскою чужих. Проте, як і кожного ранку, нічого не вдається. Вона стає босоніж на холодну долівку, нахиляється, щоб дотягнутись до капців, і видно, що жінка ця стримана, але не боязка, повнотіла, але не огрядна, оголена, але не безсоромна.
Виходить на кухню і вдається розчути, як вона мимоволі зітхає, набираючи воду в чайник. Запалює газ й, здається, що завмирає, вже згодом це враження виявиться хибним. Як і всі інші. Вона вже знає, що буде робити сьогодні, її день розпланований до хвилини, проте навіщось хоче вдати, ніби розгубилася. Втратила зв'язок з власним тілом. Погано приховує емоції. Обман це все. Вона посміхається і промовляє кілька слів, ніби вітається з кимсь, кого давно не бачила, з ким навіть не говорила ось уже кілька років, але про кого не забувала. А тепер рада зустрічі. Можливості поговорити. Не тому, що нема з ким. Не тому. Насправді вона знає скільки, аж до сьогодні.
Заварює каву.
Дні стали довшими, непомітно на перший погляд, відтак розуміє, що просто думки були зайняті іншим, тому сонце вже проливається блиском, від якого доводиться примружувати очі, на застелений свіжою скатертиною стіл. Вона відсуває стілець і вмощується напроти вікна. Неспішно, маленькими ковточками п’є каву.
Жінка, яку ви ніколи не побачите, не стоїть цілісінький день біля плити. В неї нема для кого готувати. Проте справ вистачає. Вони, ці справи, до найменших дрібниць відтворять вчорашні. Анжела приготує їжу для пса. В нього немає клички. Вона називає його просто: «пес». Він обожнює її. Вона намагається відплатити йому тією ж монетою. Вірність – слово, яке можливо пасує лише їхнім стосункам. Хоча інколи виникають сумніви навіть з цього приводу. Повернувшись до спальні, вона бере зі стільця білизну, – вдягає, потім джинси, й кофтину. Ранки ще прохолодні.
Виходить і неквапно ступає подвір’ям, тримаючи в лівій руці відерце з їжею, а у правій з помиями. Пес ганяє навколо буди, вимахуючи хвостом від щастя знову бачити свою господиню. Вона ставить йому відерце з їжею, а він облизує її пальці. Відро з помиями спорожнює в яму за хлівом, який треба почистити. За кілька днів, або й сьогодні, доведеться урізноманітнити звичний плин речей, не те, щоб вона цього взагалі не хотіла, але й робить це ніби знехотя, без особливого бажання, передати частину обов’язків по господарству першому-ліпшому пиякові, який проходитиме вулицею в пошуках ліків від похмілля.
Повертається до будинку, щоб набрати теплої води. Через кілька хвилин заходить в хлів, погладжує корову по животу. Бере біля стіни ослінчика і ставить собі між ноги. Обмиває вим’я, потім стискає в пальцях сосок, дивиться як молоко струменить у підставлене відро, як воно швидко наповнюється до половини. Її погляд відсутній, ніби зачарований нічним видінням, яке зненацька повернулося. Великі сірі очі наповнюються слізьми. Вона не може нічого вдіяти. Не розуміє нічого теж.
Коли стоїть посеред двору, поруч з нею підіймається вгору пара від свіжого молока. Наче залишки марно прожитого життя, яке за якусь мить зникне взагалі, безслідно, просто випарується, бо його ніколи й не було. Ні цього подвір’я, ні корови, яку не вберіг пастух, ні молока з незрозумілою гірчинкою, ні її, бо ще встигає уявити, як би наливала його в склянки для чоловіка та дітей, якби вони теж, як і вона, були зараз тут.
Вона відчиняє двері і бачить їх перед собою. Анжела вже не боїться їх. І не боїться того, що бачить.
ID:
571442
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.04.2015 17:29:11
© дата внесення змiн: 02.04.2015 17:29:11
автор: ларс
Вкажіть причину вашої скарги
|
