У його кімнату завжди виливалося світло ліхтарів з-під небесся. Ввижалося, що стіни стискали його, силоміць тримали за руки й давали таблетки. Білим кольором здавався світ, білим кольором, інколи, був і він сам.
Із дрижачих пальців випадав сніг, яскравого й водночас блідого кольору. Він ловив його вві сні, коли не міг стрибати. Дивними пляцками йому видавали їжу: «Чи то картопля як млинчик, чи то я здурів?» - думав і поміж його так думали тисячі, котрих у кімнаті не було.
Раз на місяць він бачив рибу. Велику й слизьку, із вилупленими очима. Навіть тоді, коли річка вкривалася льодом – він говорив із нею, він ловив її.
А потім кровожерливо прибігали сусіди й пожирали її, як останню у світі здобич. «Не можна бути такими жорстокими» - казав й закривався у ніжному простирадлі.
Одного разу, серед тисячі люду в кімнаті – він зустрів її. Дівчину із очима кольору льоду, волоссям білим, як сяйво тих ліхтарів, що…
- Риба… Хіба не з’їли тебе тоді й щоразу, коли я говорив і ловив?
- Риба… Хіба дав би ти з’їсти мене й не приходив уже більш ні разу?
Снігу не було і дрижачі пальці
сіпнулись очі закрити
й враз – весь білий світ погас.
Чи то ліхтар перегрівся, чи то він просто осліп? Простирадло забрали і не приносили вже картоплі. Навіть стіни уже не тиснули, а він уже був під льодом сивої річки. І падав сніг. Теплий сніг. І не був він уже білим. Став він слизьким і вилупив очі на хлопця, що закидував вудку.