Роззявилась піч
на стонадесять сторіч:
земля тліє та не витліє,
скипають піски на скло,
душі – на гайвороння.
Одна Харитя
не згоріла,
бо в неї мама помирають,
а жито не жате.
Вона в челюсті пхає ручку,
з вогню горщика виймає:
куліш у нім.
На сльозі зварений,
кров'ю заправлений,
на дні кісточки дрібні та білі.
Харитя кості виймає,
гірко ридає:
матінка стали прозорі,
наче шкло гутне,
крутять ся в очах божвільні зорі,
у роті ватра горить.
Хочуть мати промовити слово доньці –
із рота дим.
Хочуть губами тріснутими доньку цілувати –
на щоках рани обпечені.
"Бери, донько, лопату,
саджай мати в піч.
Матінка твоя хлібна,
в печі зійде опарою,
за хмари злетить димним словом,
у лісі настрашить сови.
У них крила осиплються,
збере Харитя пір'я совине,
стане на трясовині,
крилами змахне,
матінку ловити полетить..."
А дівчинка Харитя дрижить,
бо 'д вогню холодно,
скроню од диму розколено:
на лаві сидить,
кісточки в долоні лічить,
та все збивається.
