‒ а знаєш я все частіше бачу її
все частіше впізнаю себе
у гостроті її ліктів
у прозорості її шкіри та тонкості долонь
в її безіменності та безслідності зникнення
все частіше бачу
як її коси повільно вростають у воду
як їхньою міцністю і довжиною обіп’яло поверхню
і якби не та невимовна легкість
і якби не та наповненість світлом
що не занурює в глибину а тримає ззовні
і якби не той що приходить зі сходу
і приносить у руці сонце – розпечене яблуко
тіло б її теж врешті вросло б у водневу поверхню
‒ а я знаєш все частіше бачу його
все частіше впізнаю сліди
що лишає уздовж річкового берега
лишає голоси тихі і густі дзвінкі і гучні
лишає ті якими мовчав і кричав
лишає свої і чужі
лишає розбиті човни
лишає тумани крізь які не пройшли ми
лишає проміння і відображення
‒ а знаєш тепер я все рідше бачу
зір з роками слабшає
а втома зміщує сприйняття часу
і якби не та чиї коси
розпливлись по поверхні хвилями
і якби не той що приходить зі сходу
щоб попри біль та опіки
тримати вгорі сонце – розпечене яблуко
і якби не ці тумани
і якби не розбиті через них човни
і якби не випадковість
і якби не схожість моя з нею
і не схожість моя з ним
чи залишилось би хоч щось
опісля цього всього?
напевно що ні
напевно що
ні