Бо вона засне, так і не дізнавшись, що за броньованими дверима її квартири, він в соте робить спробу натиснути дзвінок. Це маленьке самогубство взагалі приходити під броньовані двері її квартири, топтатись на колючому килимку, підносити руку і...німіти, німіти від власної відваги і слабкості.
Він дивиться на непримітний білий дзвінок, як самогубці дивляться на курок пістолету, перед тим як зробити свій перший і останній вистріл.
Що залишилось між ними? Лиш декілька вже неактуальних CD з вічним джазом померлих американців, які так протяжно награють на саксафоні. Кожного разу, коли він чує цей інструмент, то згадує, як вона закривала очі, видихаючи дим, на кожний найбільш протяжний акорд, бо їй не менш боліло за всіх принижених і погвалтовних народів цього алогічного світу.
Вона спить. Він сидить на колючому килимку біля дверей її квартири, пригадуючи як солодко пахне її розслаблене тіло і як, в середині ночі, воно нагрівається до максимальної температури, і вона парує та п'янить своїми тонкими ароматами ніжності.
Він декілька разів спуститься донизу і знову підніметься назад. Ні, це не втеча і повернення, навіть не вибір. Він робить це, скоріш тому, щоб розім'яти м'язи.
До ранку, він так і не наважиться на своє "самогубство" і не натисне "курок".
Він вийде з під'їзду її цегляного будинку, коли в нього закінчаться сигарети і перегорять всі нервуючі клітини.
А вранці, коли вони вийде зі свої квартири, через броньовані двері, повз свій колючий килимок, то різко відчує ще не розвіяний запах його сигарет у тандемі з його парфумами, які вона колись сама подарувала. Лиш на мить, у її очах промайне сумнів: "А може це був не він?", але серце заперечно закалатає в швидкому ритмі.
Все було виказано. Все було промовлено. Не вголос.
