Важко…Доволі розповсюджене слово…Воно підстерігає нас усюди: за рогом вулиці, у тісному задушливому офісному приміщенні і навіть на задавалося б зручному та м*якому домашньому дивані. І в кожного з нас своє власне “Важко”.
Важко, коли тебе зраджують…Щось схоже на хірургічне душевне втручання без анестезії…Струшування серця і всіх інших органів як ковдри, що занадто довго пролежала у старій шафі і ввібрала в себе чимало пилу…Різкий поривчастий процес…Хоча кожен може описати зраду і надати їй детальну характеристику по-своєму. Прикро, але багатьом вона знайома. Дехто уже привітався з нею крізь стиснені зуби, а комусь можливо така “приємна ” зустріч лише передбачається ( не дай Боже звичайно). Але я про те, що будь-хто (особливо близька людина) і в будь-який момент може встромити гостре лезо тобі у спину, поки ти привітно…з грайливою посмішкою на обличчі наливаєш яблучний сік у прозору склянку.
Важко, коли тебе не розуміють. Не розуміють твоїх прагнень і бажань…І нехай навіть дещо дурної і дивної поведінки час від часу. Не розуміють чому саме так, а не інакше…Прикро, коли не розуміють твого мовчання…сприймають його як образу або ж неповагу. Хоча насправді то гучна відповідь на всі питання, яку можна усвідомити, зазирнувши глибоко у вічі.
Важко витримати невзаємне кохання…Прокидатися щоранку з думками про нього, про його безмежні як небо і глибокі мов океан очі, про його грайливу сонячну посмішку, про його скуйовджене волосся після солодкого сну… - і знати, що в його думках не має місця для тебе. Він спокійно прокидається, снідає, а ти ковтаєш спогади про нього разом з міцною гіркою кавою…І з кожним ковтком помічаєш його силует на стінках і на дні улюбленої чашки, який потім переслідує тебе всюди: на вулиці, в автобусі, в магазині… Єдине місце, де ви зустрічаєтесь - сон… Лише там ти маєш змогу торкнутися поглядом його щоки і поцілувати солодкі, мов стигла вишня вуста…
Важко втрачати близьку тобі людину…І неважливо , чи то безпощадний час відбирає її у тебе чи на перший погляд такі недосяжні небеса…Факт залишається фактом: людина була поруч з тобою, тримала міцно за руку, а тепер її не має… Бракує рідного голосу, м*якого або ж навпаки суворого погляду, не вистачає відвертих розмов довгими осінніми вечорами…
Важко жити у країні де ти Ніхто…Де тебе не цінують і можуть з легкістю прибити, як набридливу муху…Ти лише маленька безпомічна мураха, яка ніби й живе і посміхається сонячному промінню, але в той же час просто намагається вижити…Весь час озирається і боїться, щоб на неї на наступили золоті підошви керівників царства.
Список таких “важко” можна продовжувати до безкінечності…Важко пробачити…відпустити…знайти…любити…
В усіх є своє “важко”, яке інші інколи не розуміють…
Ще в дитинстві, я маленькою дівчинкою прохала бога - щоб не сталося, але щоб не стати черствою людиною. Моє "важко" це моє співчуття людям, які мене оточують, це моє життя. Гарно написали щиросердечно
*Марічка* відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, що поділилися своїми думками) Рада, що Ви завітали І щиро вдячна за коментар
Треба навчитися не пропускати все через своє серце, бо інакше завжди буде важко. Ми всі різні, у кожного своє бачення життя. І з цим нічого не зробиш. Менше думати про вчорашнє, більше про сьогоднішнє. А коли важко, йти в природу, до друзів, щоб розвіяти муток і далі жити.
*Марічка* відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я Вам вдячна...дійсно щиро вдячна...за пораду Я обов*язково прислухаюсь до Ваших слів