В барі було темно, людно і шумно. Грала якась місцева група. Патлаті худі додіки, щось лабали, гарчали і скрімили. А їм в такт всіляка шваль мотала головами так, що здавалось, хтось з них впаде скрутивши собі в’язи. Я любив таку музику колись. І зараз люблю. Але не в, бл*ть, такому виконанні. Ми з Лілею помістились на двох вільних стільцях біля бармена. Я замовив горілки. Пити, так пити. Бармен уважно глянув на моє побите лице, але потім мабуть вирішив, що я не створю проблем і перестав звертати на мене ніякої уваги. Що ж, нехай, допоки він обслуговує нас мене не обходить його ставлення до мене.
Ліля наливала.
- В мене тяжка рука – попередила вона з лукавою посмішкою.
Я знизав плечима. Тяжка то тяжка, фіг з ним. Мені не хотілось говорити, не хотілось думати. В голові свої війська збирало обурення. Чому мені так не щастить. Як тільки я думаю, що зробив все правильно, постійно знайдеться хтось, хто мені підісре. Марко забрав Сашу до себе в команду. І це при тому, що люди, що не нюхають землю з іншої сторони поряд з братом практично не затримаються. Саша стане ще однією маріонеткою в його грі в Бога. Лялькою, котра відправиться на сміття, коли в ній відпаде необхідність.
- Давай – ми цокнулись і перехилили.
Горілка пропалила мені горло, що аж засльозились очі, але коли я на це зважав. Сьогодні я не відступлю, хоч би скільки разів вона лізла назад на волю. До затемнення в очах та в душі. Останню фразу я правда сказав вслух. Ліля здивовано глянула на мене, але єдина реакція була тим, що вона просто знизала плечима.
- Давно в тебе ці здібності? – запитала вона.
- З дитинства – якимось чужим голосом відповів я – я вже не пам’ятаю, коли в мене цього не було.
- Може щось просто сталось? – з надією запитала вона.
- Ні – я розлив нам горілку – це не фільми про героїв. Нічого такого не сталось. Просто якось я зрозумів, що саме зі мною стається. В Марка було те саме. В шістнадцять, чи в сімнадцять ми вирішили спробувати врятувати когось.
Ліля співчутливо глянула на мене.
- І тоді ви зрозуміли…
- Ні – перебив я, відправляючи, ще одну порцію пійла в свій багатий внутрішній світ – це ми зрозуміли пізніше. З того часу ми й почали свої експерименти…
- Зрозуміло – вона теж перехилила чарку – а я думала, що зі мною щось не так.
Я всміхнувся. Вона мені подобалась. З нею було легко. Комфортно. З нею я міг бути собою. Рідкісний вид жінок в наші дні. Настільки рідкісний, що Антон, будь він живий, заволав би мені зараз на вухо: «Хапай її і тримай міцно біля себе». Це він, в принципі волав мені, дивлячись на Карину…
Карина! Бл*ть, я й забув за неї. Вона ж там одна, хвилюється. Я встав, сказавши Лілі, що мені потрібно подзвонити. Проштовхався крізь натовп на вулицю. Алкоголь мене зовсім не грів, тож я відчув, що літній вечір не такий вже й теплий. Дістав свій телефон.
- Алло – сонно пробурмотіла Карина.
- Це я, Макс.
- О, добре, що ти подзвонив. Я не дочекалась тебе і заснула…
- Вибач, що розбудив – я всміхнувся.
Її голос діяв на мене, наче заспокійливе. Захотілось бути поруч, обійняти її, відчути її тепло.
- В тебе все нормально? – запитала вона – де ти?
- Напиваюсь – чесно сказав я.
- Є причина? – спокійно поцікавилась вона.
- Просто топлю думки в алкоголі.
- Ясно. Улюблене заняття – з докором сказала вона – як все пройшло?
- Ми справились.
- От і добре – Карина позіхнула – Макс, повертайся швидше. Я скучила.
- І я скучив. Люблю тебе…
- Брехун – я відчув, що вона посміхнулась – але я тебе такого люблю. Не виіби там нікого.
- Постараюсь.
- Бувай – вона ніяк не відреагувала на це – ти козел, ти знаєш це?
- Знаю. Добраніч.
Вибив. Вертатись всередину не хотілось. Постояв, покурив. Загруз я щось – сказав сам собі, затягуючись сигаретою. Ліля, Карина…
Ні, твердо вирішив я. Не зараз. Ще не вистачало мені цього. Повернувся всередину. Ліля чекала на мене.
- Все нормально? – поцікавилась вона.
- Так.
Ми знову перехилили. Тепер вже черга Лілі розповідати про себе. Вона називала себе сиротою. Її мати десь за кордоном. Батько хтозна-де, жив з іншою сім’єю. Лілю виховувала бабуся, що померла, коли їй виповнилось двадцять. Вона завжди скиталась сама. Сама поступила, сама заробляла на життя. Близьких друзів, чи подруг в неї не було. Ні з ким з сім’ї зв’язок не підтримувала. Це збивало мене з пантелику, бо причина появи прокляття навіть не показалась на горизонті. Але тепер я зрозумів, що мене так тягнуло до неї. От, що я в ній знайшов. Ми близькі по духу самітники, чиї шляхи випадково перетнулись. І от тепер ми з нею пов’язані.
Бл*ть! Навіть не знаю, радіти мені, чи сумувати.
- Кляті баби – попри нас пройшов якийсь сильно п’яний чоловік.
Ми з Лілею глянули на нього. Мушу, визнати, в чомусь я з ним погоджувався
- Якби Єва – між тим горлав той – не змусила Адама з’їсти те кляте яблуко, ми б не жили тут. Я б собі, сука, бігав голий по райських садах, гидив би де-попало б, пердолив би кого хотів і горя не знав. Суки! І не зрозуміти їх, і не знати про що вони думати. Їх навіть любити тяжко, бо вони, сука, бісять. Бог реально познущався з нас, створивши їх…
Поки він плентався до виходу, кілька чоловіків таки поплескали йому. Ліля презирливо фиркнула:
- Щоб ви робили не будь нас поруч? – спитала мене.
Я знизав плечима.
- Нічого такого: пили б, різались в карти, і вбивали б одне одного. А все від нудьги.
- Тобто ми вам потрібні, щоб не було нудно?
- А ти думала. Навіщо ми шукаємо других половинок?
- Нема кого жарити?
- Закриємо на це очі за допомогою повій та анонізму…
- Від самотності?
- Від неї, рідної. Але для чого?
- Ну, щоб не було нудно, і щоб була підтримка…
- Підтримки може і не бути. І нудьга може не зникнути. Але ми намагаємось. Намагаємось її прогнати.
- Так що ж в цьому поганого?
- Щоб розігнати нудьгу, компанії не потрібно. Достатньо просто зібрати себе з думками.
- Тебе послухати, так ми вам не так і потрібні – образилась Ліля.
Я знизав плечима і перехилив стопку. Ліля пити не хотіла.
- Потрібні – тихо сказав я, і згадавши слова того п’яного – чоловіки самі себе бісити не будуть…
Ліля зареготала. Так ми з нею сиділи. Напивались і балакали. В нас швидко знаходились теми для розмов. Ми могли говорити на всі теми. Під кінець самого закриття, ми сиділи в обнімку і заливали в себе останній алкоголь.
Вийшли ми врозвалку. Нас хитало від бухла і трясло від нічного холоду. Добре, що таксі стояли недалеко.
- Макс – Ліля глянула на мене своїми великими очима.
- Так? – я спробував стримати посмішку, але не вийшло.
- Поїхали до мене.
Моя посмішка стала ще ширше. Відмовити їй? Тій кого ти любиш? Я мовчки кивнув і ми сіли в таксі.
ID:
615004
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.10.2015 20:06:10
© дата внесення змiн: 23.11.2015 15:09:42
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
