День іще свій вогонь не згасив,
як під гіллям, мов привид горбатий,
ідучи, вечір нишком присів
на порозі забутої хати.
Наче старець в дорозі знеміг
і йому замість хліба скорини
покотилися зорі до ніг –
безконечного неба перлини.
Дивна казка – так юність пройшла
і життя по тернистій дорозі,
і сьогодні мов гість я була
на забутім на ріднім порозі.
Чи тому, що зелений моріг
бурим настилом тьма огортає,
чи тому, що порожній поріг, –
в рідній хаті ніхто не вітає.
Ларыса Геніюш
Дзень яшчэ дагарэць не пасьпеў
Дзень яшчэ дагарэць не пасьпеў,
як пад гольлямі, ценем гарбатым,
прыйшоў вечар і ціхенька сеў
на парозе забытае хаты.
Быццам старац, які занямог,
і яму замест лустачкаў хлеба
пакаціліся зоры да ног
зь бесканечна ласкавага неба.
Дзіўнай казкай прайшла маладосьць
і жыцьцё па цярнёвай дарозе,
і я сёньня як быццам бы госьць
на забытым на родным парозе.
Мо’ таму, што лягла на мурог
бурым насьцілам цемень густая,
мо’ таму, што у ціхіх дзьвярох
роднай хаты ніхто не вітае.
