Ми позували для Клімта – в житті минулому.
Мріяли вдвох – потонути в його мозаїці.
Мрія здійснилася – все ж таки потонули ми.
Тільки обличчя з мозаїки витинаються.
Та, що ліворуч – уперто хотіла вижити
(Майстер тоді від утоми жбурлявся фарбами!)
Та, що праворуч – несміло просила ніжності,
Не допросившись, палала очима карими.
Люба моя, де ти є, чом ти поза зоною?!
Але у відповідь – тиша лягає плитами.
Клімт не зарадить. З минулих життів видзвонюю,
Де ти? Чого ти? - в майбутніх життів випитую.
Втім, я не знаю – навіщо шукати істини?
Завтра прокинусь там, де ввірвались сповіді.
Нині, розсипані клаптиками-намистами,
Ми обнімаємось, віри у Майстра сповнені.
Та, що ліворуч – сміється з-над хмари променем.
Та, що праворуч – довбе сірозем лопатою…
Клімта – за шафу. І – жити з нуля (що зробимо!)
Скільки ще років тебе я не обніматиму?..