Доки ми намагались з'ясувати, так хто ж із нас правий, і розмовляли а підвищених тонах, ми продовжували йти. Вуличка, як виявилось, швидко скінчилась. Так сталось, помешкання Стаса знаходиться в районі новобудівель. Дві вузенькі смужки, що доповнювали ще три вулички старожилів. І все. Далі дорога, як і асфальт, майже скінчилася. Потім вже тільки виїжджена автоколія, дещо з гірки, через галявину з соснами та липами, може, й ще якимись деревами до озера.Що в нічному сяйві віддзеркалювало у своїй воді всю непокору захмареного неба. А воно гнівалось. Під час видавало свій розпач на гора. Грім гучним відлунням відбивався по вже пожовклому лугу, що оточував озерце з усіх боків. На березі озера був маленький пляж. Такий звичайний. Без усіляких там лежаків і тому подібне. Просто видно, що в літній період часу тут залюбки проводять час місцеві. Погода була магічною. Вона заворожувала свою бурхливістю і спокоєм водночас. От як, ніби статичний пейзаж довколишнього середовища і просто драма в небі поєднувались в одне ціле. Тим часом наша розмова набирала обертів. І нам було не до милування нічною природою чи перейманням через скандал десь там згори.
-Ну, що ти замовкла? Щось згадала? - іронічно запитав Дмитрович.
- Ну, не те, щоби зовсім! Але, щось таке... Типу цього. Та не бачила, я ніякого іншого аркушу паперу. І що б він взагалі змінив? Щедре відшкодування? Вирішив грошима відкупитись?
-Ти що зовсім?При чому тут гроші!
-А що ж тоді! Ти мене звільнив! То хоч би особисто сказав! Невже я не заслужила? - вже не боячись власного крику, продовжувала тиснути, відстоюючи правоту я!
Аж раптом із неба просто так без попередження грянула злива! Щільні краплі дощу, як з відра почали нещадно так спадати додолу. Покриваючи водою і мене, і шефа. Раптом Євген вхопив мене за руку і різко потягнув кудись. Оскільки він біг, я також намагалась щосили переставляти ноги. Хоча здавалось, що я відстаю не на жарт. І ось я побачила, що на горизонті була маленька дерев'яна альтанка. Саме до неї ми так і поспішали. Це було чи не єдине укриття від раптової негоди. Захекані, трохи змоклі, ми добігли до пункту призначення.
-Ось, майже встигли, - дещо віддихавшись, сказав хлопець.
Так, а погода все лютувала. Тут тобі і грім, і блискавиці. Осінь... У всій своїй красі. Дах альтанки вже ледве стримував потоки води, що лились нещадно згори. Вітер рвав ці струмки, закидаючи їх то вправо, то вліво. Взагалі ставало подекуди навіть страшно. Але я то намагалась не показувати.
-Ну, що, я тебе вислухав. Тепер і ти мене послухай. Продовжував хлопець. Тим паче іншого вибору в тебе все рівно немає. Ми тут залишені тет-а-тет. Наодинці одне з одним. І з погодою.
Я просто кивнула головою. Дуже ж бо було цікаво і яке ж він вигадає собі виправдання. Зайнятість? Не бажання особистого конфлікту?
-Я, як нормальний, повторюю, нормальний, начальник, прийшовши, намагався не змінити ваш колектив, під свої примхи. І зовсім я ніяка не мітла. Сама розумієш. Дещо змінити, я все ж був змушений. Але ти то тут до чого? Жінки такі жінки.
- Що зразу за гендерна пред'ява? - висмикнула фразу із контексту я. Гендерна? Серйозно? Я ще здатна згадати такі слова? Оце так-так. Алісо, ти вже зовсім! - ось що лунало в голові.
- Так, стоп! Я тебе не перебивав. Дай можливість і я все поясню. Ти ж бачила, що того дня, я не встиг тобі всього пояснити. Я був змушений від'їхати на певний час. Тому й віддав тобі 2 АРКУШІ паперу! ДВА! Аліс, ЇХ БУЛО 2! Це по-перше. По-друге, згадав принагідно. Я дуже тобі вдячний, що ти мене врятувала, там, з американцями! Навіть не знаю, що б якби не ти!
- Так, такий вдячний, що аж звільнив на радощах.
-Та помовч, же ти хоч секунду, Жінко! - вже перейшов на крик Євген.
Я віддав тобі 2 накази. і якщо перший ти так дбайливо вивчила, то 2й якось виявився в мене на столі.
-Ага, сам назад прийшов!
-і ПОЧЕРК У НЬОГО НА ЗВОРОТІ ТВІЙ САМ З'ЯВИВСЯ!Та що ж ти нетерпелива така!Ти адресу американців же записувала? Записувала! Дивись інколи на чому пишеш. Якби ж ти його прочитала.
- І що ж там такого? Пояснення?
-Ага, і листівка з вибаченнями. Бля! Ти серйозно не розумієш? Ти взагалі хочеш дізнатись правду чи твої фантазії тебе більш влаштовують.
Мама з дитинства вказувала мені на нетерплячість. Ну, свербить мені завжди "вставити власні 5 копійок!" Не вмію я мовчати! Не моє це. Щойно якась думка з'явилась в голові, навіть промайнула її тінь - як я - бац - видаю її нагора. Та що ж таке... Сама в шоці.Але нічого з тим вдіяти я не вмію. От і штампую всі свої думки вголос, як автомат по друку банкнот десь там в США друкує свіженькі долари, що потім розходяться по всьому світу і манять мільйони людей свої зеленим блиском.
-Говори! - ледь встигла вимовити я.
Розмова доходила до свого піку. Здавалось, ми перекрикували вже і себе, і стихію, що не жарт вирувала поруч.
- Там був наказ про призначення тебе моїм першим замом. Все! Зрозуміла. Я звільнив тебе із однієї посади, щоб перевести на іншу.
-Ага, звичайно. Тепер ти можеш сказати все, що завгодно, що там було! Хоч призначення мене Канцлером Німеччини? - чомусь продовжила свою тираду я. (Ще й на місце Меркель прицілилась. Вибачте, пані Ангело, я ненароком. Просто жіноча істерія. Буває. Працюйте-працюйте!).
-Та що ти за людина така? Тобі легше повірити в те, що я тебе звільнив без жодного слова, ніж у те, що ти щось не зрозуміла? Я ж вже все пояснив!
-А як я тепер можу в це повірити. Я ж сама бачила.
Це вже була не розмова. Це була якась сварка. Суцільний крик. Дмитрович доводив свою правоту. Я не хотіла визнавати власну помилку. Звісно. Легше вперто кричати на чорне біле. Головне - я - права. ВСЕ! Здавалось, блискавиці вже літають між нами. А не просто розрізують ножами небо.
-ЩО ТИ ТАМ БАЧИЛА?
-ТИ МЕНЕ ЗВІЛЬНИВ!
-І? ЗВІЛЬНИВ ІЗ ОДНІЄЇ ПОСАДИ? ПЕРЕВІВ НА ІНШУ! ВСЕ!
-Я ТОБІ НЕ ВІРЮ!
-ТА В МЕНЕ Є ТЕКСТ ДОКУМЕНТУ НА КОМПІ. ПОЇХАЛИ В ОФІС ВСЕ ПОКАЖУ.
-ТИ БЛЕФУЄШ! ЗНАЄШ, ЩО ЦЕ НАРАЗІ НЕМОЖЛИВО!
-ЗВИЧАЙНО,МОЖЕШ ЗЛАМАТИ МІЙ КОМП'ЮТЕР САМА! ТОБІ НЕ ЗВИКАТИ. І ЧОМУ НЕ МОЖЛИВО?
- ЗАРАЗ НІЧ! І ПОГОДА!
- А ТО ЦЕ ТЕБЕ МИНУЛОГО РАЗУ ЗУПИНИЛО!
-ТИ МЕНЕ ЗВІЛЬНИВ!
-ТИ РОЗНЕСЛА МІЙ КАБІНЕТ!
-ТИ... ТА ТИ... ТА ТИ... - вперше мені так сильно бракувало запасу слів.
Раптом хлопець просто притягнув мене до себе і... І поцілував... Жорстко, ніжно, стримано, нестримно, емоційно, виважено... Посеред лугу. Вночі. В непогоду. В істериці. Без зайвих слів. Без пояснень.
Аж ось десь поряд з'явилось світло. Фари машини були зовсім поруч. Я вирвалась із цієї незрозумілої ситуації, що ще ніяк не вгамовувалась в моїй голові. Щось пішло не за планом. Щось не так. Так бути не повинно. Це все щось дивне. Мені хотілось втекти. Бігти далеко. Не знаю чому. Може, тому що ноги підкосились, чи думки занадто сильно заплутались в голові.
Недалеко перед нами була машина Славки. За кермом був Стас. Славка сиділа попереду і щось активно жестикулювала.
-Агов, гуляки. Ви як в таку негоду сюди дістались? Ану, мерщій в машину. Поїдемо в будинок грітись. Бо ви тут зовсім загубились. - промовив блондин.
Я була не в змозі щось пояснювати чи говорити. Та просто бодай подивитись Дмитровичу в очі. Мені просто хотілось кудись втекти. Швидко. Не озираючись. Я повернулась знов обличчям до шефа.
- Вибач! - майже прошепотіла я, віддала йому його куртку і побігла до машини.
-Женька, ти йдеш? - занепокоївся Стас.
-Так-так, - дещо стурбовано сказав шеф... Мовчки він дійшов до авто. Сів на заднє сидіння і так само мовчки ми зрушили з місця...
ID:
637875
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.01.2016 03:10:16
© дата внесення змiн: 23.01.2016 03:10:16
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
Банальна історія: шеф - підшефна... 
