Гора була величною. Неозброєним оком її було видно з іншого берегу ріки та з сусідних селищ, що простяглися понад Борисфеном і Чортирієм. Зі сходу та півночі вона мала крутий схил, непідступний ворогам, а із заходу та півдня була пологою. Уся місцина була огороджена великою стіною, понад якою височіли княжі хороми, гридниця, де зазвичай проходили збори воїнів і відбувалися різні трапези для захисників, інші будинки для знаті й воєвод, що постійно оберігали княжу родину та невеличкі хатинки для слуг багатих і князів, що служили господарям вірою і правдою. Гора мала троє воріт: перші стояли над Подолом, другі вказували на південь, а треті – на північ.
Двоповерхові княжі хороми були збудовані з каменю й дерева. Домівки «верхівок» були одноповерховими та мали простішу будову, що майже не відрізнялася від хатин простолюду. Звичайні ж будови, схожі на землянки, зроблені з соломи та глини, ховалися у землі. Тому й не дивно, що кожен, хто прибував до Гори, відразу ж звертав увагу на князя або ж його родину, що зустрічала знатних гостей з балкону. Такою от була велична Гора! Стояла і дивилася вдалечінь, споглядала на тихий Київ.
***
Увесь Київ був у паніці – до нього прибув Ольгерд разом зі своїм нащадком та найкращими воїнами. Вони руйнували все довкола. Тих, хто підкорявся – милували, а хто ні – вбивали. У вогні палав Подол, Гора тріщала від навали загарбників, кричала та стогнала від страху.
Перед княжим домом стояв Дір зі зброєю в руках, готовий до бою із завойовником.
— До мене, діти! – голосно гукав, – швидше.
До нього підбігала малеча від старшого до найменшого, і чоловік, посадивши їх верхи, пускав у світи.
— Утікайте, втікайте! Бережіть себе, мої орлята!
Коли перед ним постав Олег, воїн, не думаючи, кинувся на незнайомця, проте, той спинив його.
— Або підкоряйся, або згинь від меча мого! — мовив майбутній князь.
— Де ти бачив, щоб воїн здавався нелюду, – плюнув у обличчя Ольгердові, – завойовнику!
— Подумай, князю – гинуть не тільки твої воїни, але й діти. Хіба ти цього хочеш? Глянь, скільки твоїх синів полягло! – показав рукою довкола. – Всі полягли, як один!
Проковтнувши свій біль, Дір замахнувся на Олега, але миттю впав додолу, смертельно поранений стрілою в спину.
— Я проклинаю тебе та твоїх нащадків! Усі вони горітимуть у вогні, всі вони впадуть від чужих рук і втратять все, що мають. Кожен, хто ввійде до роду твого, знатиме лишень горе та нещастя! Проклинаю! — це були останні слова Діра, котрий востаннє глянув на Олега та вмить затих.
Раптом чоловік почув плач, і повернувся – перед ним стояв хлопчик, приблизно двох років, і своїми чорними оченятами пильно вдивлявся у ворога.
— Свенельде! – голосно вигукнув один чоловік. Підбігши, він вхопив малюка і кинувся втікати геть.
Тим часом Аскольд та його нащадки зібралися у великій залі.
— Броніславе, сину, супостати напали на місто, вони вже на Горі. Ви підете через діброву, що за містом, і відразу ж на північ, зрозумів?
— Батьку, — звернулася дівчинка років десяти, – а, може, й Ви з нами? Я не хочу розлучатися з Вами і з мамою…
— Ізяславо, — обійняв доньку, – мами більше немає… Ти підеш з братом, і це не обговорюється! Русаво, дай-но мені на прощання внучку, — звернувся до невістки, і, взявши немовля на руки, ніжно поцілував її в чоло. – Моя Прекрасо! Зоставайся з Богом! – і знявши з себе амулет, одягнув його дитині. – Бережіть старших! – ніжно обійняв Акуна, Борислава та Звенигору. – Любі мої, допомагайте батькам! – діти кивнули головами.
У будинку почувся шум.
— Вони вже тут! Утікайте швидше! – і показав на невеликі двері, що якраз мали вихід до лісу, – негайно! – Броніслав, його дружина з дітьми та Ізяслава покинули приміщення.
Загарбник підійшов до княжого дому. Чоловік оглянувся довкола та полегшено зітхнув. Ні полум’я, ні дим не могли зіпсувати його піднесений настрій. Увійшовши всередину, взяв на руки маленького Ігоря, свого племінника, а згодом — майбутнього князя.
Перед ним, посеред великої зали, лежав мертвий Аскольд.
— Хто вкоротив йому віку? – спитав.
— Я, князю, — промовив один із гридів. – Він не підкорявся…
Олег зітхнув.
— Поховайте його з братом на горі, понад рікою. Нехай вічно милуються краєм своїм, нескорені, — наказав. – Урочисто хороніть, бо вони на те заслужили, — звернувся до довіреного воєводи Вальгарда.
– Знаєш, у чому неповторність слов’ян? Вони — нескорені, ворогу в руки не дадуться, нехай і загинуть, та душею і совістю чистими себе увіковічать. Нездоланні вони, незламні.
Так і почав своє правління віщий Олег.
***
Аскольд і Дір були рідними братами. Чоловіки разом керували державою. Аскольд князював, як старший брат, а молодший Дір йому допомагав. Походили вони з-поміж зубожілих полян, батьків своїх не знали, та завдяки чуду стали князями. Обрав їх народ, що після смерті Кия, його братів та сестри Либеді так потребували правителів. Аскольд і Дір були їхніми прямими нащадками.
Чоловіки мали по кілька дружин та дітей. Але після приходу Олега: у Аскольда залишилися син Броніслав та донька Ізяслава, а у Діра — двоє синів – Вакула та Отеня. Усі втекли хто куди: діти старшого брата пішли на північ, в Тмутаракань, а молодшого – до варязьких країв. На жаль, Ізяслава не дожила до літа, а Отеня загинув, залишаючи Київ – його вбила ворожа стріла.
Броніслав важко працював, щоби прогодувати Русяву та дітей. Але невдовзі поліг від лапи дикого звіра під час полювання. А Русява, коли підросли нащадки, також покинула цей світ од холоду та голоду.
Так залишились брати й сестри одні-однісінькі, навіть не здогадуючись про існування своїх родичів, котрі жили далеко на півночі. Брати рано покинули сестер, намагаючись прогодувати сім’ю – загинули, так і не ставши на ноги, а старша сестра Звенигора, піклуючись про молодшу Прекрасу, відійшла до іншого світу, залишивши дівчинку на самоті.
Вакула став варязьким воїном і часто ходив у походи, залишаючи свого сина Свенельда на самоті. Коли чоловік геть зостарівся і не зміг заробляти на хліб, то покликав до себе хлопця.
— Свенельде, дитя моє роду княжого. Знаєш ти нашу нелегку долю, бачив біль, горе, щастя і радість. Повертайся, сину, в рідні краї, помстися ворогу за те, що той життя предків забрав. Поклянися, що так і вчиниш!
— Клянуся, батьку!
— У тебе є сестра Прекраса, що живе в Тмутаракані. Не знаю я, чи живі її батьки та інші їхні діти, проте наказую тобі: знайди дівчину, розкажи їй всю правду та оберігай від усього злого! Знайди її, обов’язково знайди!
— Знайду! Я її знайду, обіцяю!
ID:
641406
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.02.2016 10:51:31
© дата внесення змiн: 05.02.2016 10:51:31
автор: Ольга Плай
Вкажіть причину вашої скарги
|
