Жила бабуся на краю села
В хатині за садочком
ледь-ледь видній.
Жила тихенько, долю не кляла,
Хоч доля та, як кажуть, незавидна.
Всі знали – з нею горе та біда
Ходили поруч ще з юнацьких років.
І заміж вийшла вже немолода.
В турботах загубила зовсім спокій.
Своїх дітей у неї не було,
Та довелось виховувать сиріток.
І вірила – колись її тепло
Повернеться від вже дорослих діток.
Повернеться?
Та вийшло навпаки.
Бо доля знову діяла зненацька:
Забули матір рідні діточки
В той самий час, як поховали батька…
Спочатку ще чекала: раптом хтось
Як не приїде – надішле листівку.
Та дива до тепер не відбулось:
З тих пір сама і доживає віку.
Можливо, плаче в тиші, може, ні…
Та молиться щоденно, просить Бога,
Щоб не лишав дітей і їх рідні
І душі освящав їм якомога.
А діти (хтозна, що в них там і як?),
Мабуть, до неї й думкою не линуть.
А старість мами – це пекучий знак,
Чекає до останньої хвилини.
Дуже сподобалось
