|
Моє дитинство - дзеркало, у якому відображалися небеса. Чистота хмар - це душа, а свіжість небес - моє я. Безмежність мрій, мов сяйво сонця, зігрівало мене і давало наснагу до подальшого відкриття.
А зараз усе змінилося. Небеса стали маленькою кімнаткою, поділеною на два світи - день і ніч.
Я люблю темряву. У ній зникає усе, що нас лякало, а залишається лише одне: думка, що вони повернуться.
Мене огортали тиша і спокій. Усе моє тіло було пронизане спокоєм. Зараз тут ніч. Раптом тиша вибухнула звуками дзвінка. Я ввімкнула світло. Темрява злякано сахнулася і втекла, залишивши по собі лише чорні тіні, що тулилися в кутках.
Я насупилась.
Нічна тиша яріла зорями. Місяць, мій частий супутник, був схований десь на іншому боці Землі, але я була не сама. Він сидів поруч. Як довго я не відчувала його присутності біля себе. Він подивився на мене і в його чорних очах відбилися зорі, і, на мить, мені здалося, що на мене подивилася сама Ніч. Він якось невпевнено подав руку. Я взяла її і притулилась до його плеча. Нас оточувала тиша. Ми знову жили разом. Просто жили, без усяких емоцій чи відчуттів, був лише страх, що прийде світанок.
І він прийшов. Вранішнє сонце знову поволі піднімалося вгору; воно прагнуло зайняти своє королівське місце на небі, аби звідти, з висоти пташиного польоту, спостерігати за нами, комашками-людьми.
- Аріано.
Я здригнулася. Це перший звук, що я почула за всю ніч.
- Що?
- А я вже забув - як це, стати ним у присутності когось.
Я теж призабула, але йому завжди було важче ніж нам усім.
- Нічого, звикнеш…
- Касим.
Він обернуся. Це вперше за шість місяців я вимовила його ім’я.
- Що?
- Все повернулося?
Він посміхнувся, обійняв мене і прошепотів на вухо:
- Набагато більше ніж ти думаєш.
Я заплющила очі.
« Я ніколи не забуду тебе. А ще, твоє ім’я, твій біль, твою душу, твою любов… Усе, що складало тебе, усе, що оточувало тебе, усе це – мій світ. Мої мрії. Моє життя. Усе це – я. Мені буде дуже важко забути все, що утворювало мене саму. Тому, я думаю, ти не образишся, якщо я віддам тобі все, а натомість залишу тільку одну річ – пам’ять. А ще, я хочу, щоб ти знав - я не триматиму тебе. Я відпущу без сліз, істерик, без слів. Просто йди. І ніколи не повертайся, бо все повториться знову. Прощавай. Лада.»
Він ішов по вулиці, а в голові його і досі звучав той лист. Пройшло вже п’ять років, а чоловік і досі не може забути.
Руслан зустрічався з Ладою недовго, але це були найкращі дні його життя. І от, ні з того, ні з сього він вирішив,що не любить її. Він пішов, а на прощання сказав…
Руслан похитав головою. В думках спливла їхня остання телефонна розмова:
- Алло, Ладо.
- Привіт Руслане. Ти щось хотів?
- Так, я одружуюсь.
На мить запала тиша.
- Ще щось?- її голос здригнувся.
- Я радий, що це не ти. Забудь мене.
Як же він шкодує про ці останні слова! Але це нічого, він спробує ще раз.
- Алло.
- Привіт, це Руслан.
- Так, я пам’ятаю тебе.
Знову на мить запала тиша.
- Ти хочеш щось сказати?
- Я шкодую, що одружився не на тобі.
- Знаєш, я рада,що це була вона, а не я.
І поклала слухавку.
- Щось сталось?
Лада повернулась до коханого.
- Ні, сонце, просто помилилися номером.
Чоловік був у відчаї. Весь світ змінився до невпізнанності. Усі його мрії і надії зникли, розсипались, немов пісок. Що ж, час іти. Час іти, аби більше не повернутись. Ніколи».
Дочитавши історію я стрепенулась. Ще півроку тому я готова була вірити, що Касим пішов і більше не повернеться. Але тепер переконана, що це був лише вияв слабкості. Касим не може жити без мене, а я кохаю його занадто сильно аби відпустити.
Вийшовши надвір, я відчула неймовірну ніжність до Касима і несподівано обійняла його.
- Ум, знаєш,- сказав він після довгого поцілунку,- якщо ти так реагуватимеш на походи в редакцію, то я ходитиму туди частіше.
Я засміялася.
- Дивний ти. Ми, начебто, кохаємо одне одного, а ти поводишся наче… ну не знаю, наче я крижана королева.
- А хіба ти не така?
- Не для тебе. Не бійся, я не фарфорова, мене можна торкатися.
Тепер засміявся він.
- Я трохи здивований. Після того,що я зробив, не думав, що ти мене так швидко пробачиш.
Я насупилася.
- Ти сам себе покарав, то ж за що пробачати?
Касим сумно всміхнувся. Погладив мене по щоці.
Я заплющила очі.
За що? Та є за що. Розбите серце, море сліз…перших сліз у моєму житті. Я ніколи не плачу, я мушу бути сильною.
Чому я пробачила? Дурне питання! От пробачила, прийняла, покохала ще раз, щоб що? Втратити знову? Ні, цього не буде! А якщо й буде, то тоді вже нікому буде повертатися.
Покохала. Пробачила. Прийняла. Навіщо?
Треба це припиняти. Пізно шкодувати про скоєне. Минулого вже не повернеш.
Я зітхнула.
На землю тихо опустилися сутінки. Я вийшла на вулицю, затримала дихання і розкрила крила. Чорні, як очі Касима, вони маскували мене на тлі ночі. Я повернулася до нього і побачила, що його перетворення саме завершується. Мені важко бачити біль у його очах, але я нічого не можу зробити. Під час перших перетворень Касим плакав. Чорними слізьми.
Я незадоволено нахмурилась. Моя фіолетова сукня, відливала у світлі місяця срібними барвами. Час злітати, небо чекає на нас.
Ми граційно злетіли уверх. Небо буле чорне, один місяць розливав своє сяйво. Самотній.
Скоро прийде осінь. Опаде листя, прийдуть дощі, холодний вітер завиватиме за вікном. Як на мене - це найкраща пора року. Саме тоді світ набуває ніжний золотий відтінок. Я обожнюю осінь. А ще дощ. Це єдина річ, що з’єднує небо та землю, які завжди так далека одне від одного. Звісно, багато хто вважає дощ сльозами неба. Що ж, це правда, - небо плаче за землею.
У такі моменти, я часто згадую своє дитинство. Коли я була маленькою, не було у мене більшої радості, ніж як бігати з парасолькою під дощем. Це були найкращі миті мого життя!
Я мимовільно посміхнулась. Касим здивовано подивився на мене, але промовчав. Він теж думав про щось своє і був далеко від реальності.
ID:
649953
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.03.2016 13:47:14
© дата внесення змiн: 08.03.2016 13:47:14
автор: #tenderness
Вкажіть причину вашої скарги
|
