Не віриш, що твоє життя
Без суму кинуть в забуття,
І вже про спадок за столом
Словесний виникне содом.
Можливо так, можливо ні, –
Батьки завжди, як на війні,
Медалей тільки не дають,
Нема потреби — внуків ждуть.
І знову, як роки назад,
Турбот, що з неба зорепад.
Коли підніметься внуча,
Ти станеш сам, як дитинча,
На цьому й скінчиться любов,
Забувши про спадкову кров.
То йди вже, друже, до кінця –
Віддай і дім, і гаманця.
Тоді, дай Боже, загребуть
Та раз в день смерті пом’януть.