Ми усі живемо на одній Землі, у одному просторі, дихаємо одним повітрям, ніжимося під одним сонцем. Але…
Ти лягаєш у ліжко, стомлений від подій прожитого дня. У голові безліч думок про те, що уже зроблено, і те, що тільки планується. Ти дещо розчарований та розгублений, не маєш впевненості у завтрашньому дні, але маєш надію, що з його приходом усе зміниться на краще. І перед тим, як розпочати мандрівку країною снів, останній свій погляд направляєш у темний прямокутник вікна…
У ту ж саму мить, на іншому континенті, я розплющую очі, і перший мій погляд направлений на сонячні промінчики, що завітали через вікно до кімнати. Я впевнена у сьогоднішньому дні, маю плани і не чекаю на сюрпризи. Так дивно… Це – моє сьогодні, яке для тебе ще не почалося. Емоційно – ти поряд постійно, фізично та просторово - ще знаходишся у моєму вчора, уже прожитому, уже відпущеному у минуле. Між нами тисячі кілометрів, але найголовніше та найважче – між нами час. Час - суддя, вчитель, свідок, дуже рідко помічник та друг. Час продовжує випробовувати нас на стійкість та правдивість.
А ще між нами океан - безкраї водні простори, яких не видно з вікон мого будинку, про які я читала лише у підручниках та чула на уроках географії. Фізично – він поміж нами, емоційно – ми у ньому. З головою пірнаємо у океан життєвих баталій, обставин та вчинків, емоцій та почуттів. Ми пливемо назустріч одне одному, а нас відносить течією убік, і чим далі пливемо, тим більшою є ймовірність потонути.
Так і живемо-пливемо, випробовуючи себе на міцність, розраховуючи лише на свої власні сили, та в глибині душі сподіваючись на допомогу рятівного човна.
дякую
