Прощалися… Він, матуся…
Ковтала сльозу солону.
– Не плач… я живим вернуся, –
Сказав і пішов від столу.
Він їхав на Схід, у пекло –
Обов’язок чоловіка ж…
А в матері серце… терпло
Від туги, а чи від віку.
Вона, ніби свічка, тліла…
Чекала. (Адже єдиний…)
Душа ще не відболіла,
Бо ж мала іще дитину.
Позаторік поховала.
(Не пахло тоді війною).
Від горя ледь не сконала…
– Ще ж син є. Це що зі мною?!..
А згодом ворожа зграя
Зайшла, щоби Крим забрати…
– За що нас «брати» карають? –
Подумала. – Чорна дата…*
Коли ж Донбас загорівся,
Холодним укрилась потом…
І сон її десь подівся…
Змарніла матусі врода…
Чекала щодня дзвіночка
Й молитви до Бога слала:
– За Костика, за синочка…
І хрест, мов святиню, клала.
А він служив Україні.
Дзвонив. Й жартома до мами:
– Ми дійдемо й до Берліна –
Кубані й Москви нам мало.
Та якось з «Новин» дізналась:
В нерівнім солдати герці.
Здалося, й синка впізнала…
Забилось частіше серце…
Упала на землю мати
Й молитви не закінчила…
В в/ч** уже з військкомату
Депешу про це строчили.
Летів син, немов на крилах,
Щоб матір живу застати,
І сонце сльоза закрила…
Нарешті вже рідна хата…
На руки узяв він неньку
Й привіз до людей в халатах:
– Полагодьте їй серденько,
Моя ж це найкраща мати…
І сам поніс до палати,
Мов не довіряв нікому…
Розплющила очі мати:
– Синок, ти прибув додому?!..
Він ніс на руках… уперше…
Не знав, що може, й востаннє…
Невже йому доля збреше
Й матуся уже не встане?!..
11.06.2016.
*23 лютого 2014року у Крим зайшли російські солдати під виглядом так званих «зелених чоловічків».
**військова частина.
Ганна Верес (Демиденко).
