…а діти гралися абрикосами – такими сонячними і духмяними, як твоя посмішка…
ми сиділи і думали про майбутнє: їх школу, університет, футбольні гуртки і танцювальні. про те, яким буде їх життя і про те, що ми неодмінно повинні дати для них більше, ніж мали самі.
наша любов стала тихою і якоюсь розміреною, але не зблякла. вона стала турботою, ніжністю і цього нам було досить.
сонце шукало прихистку на небосхилі, а я на твоєму плечі. ми мовчали... думали про завтра. але сплетені воєдино руки шепотіли у Всесвіт одне: «нам є за що і за кого дякувати сьогодні й ніцно». ти поглянув на мене – так по батьківськи тепло і поцілував у чоло, посміхнувшись, а діти досі гралися абрикосами – сонячними і духмяними, як твоя посмішка…
