|
Цілий місяць ми патрулювали вздовж кордону майже під обстрілами. Старались не попадати, але трохи було. На дорогах виставляли мобільні блок-пости, перевіряючи підозрілі автівки, яких було до біса. Через блокпости їхати було стрьомно, особливо вночі, а їх ми минали постійно. Звичайно, тримали зв'язок з 9-кою та ЗСУшниками. Патрулюючи, ми кожного разу їхали через наші блокпости на яких розвіювалися наші рідні жовто-блакитні прапори. По темному треба було гасити фари і підїжджати до знаку «СТОП» на аварійках, доки не підійде хтось з наших постових за паролем. Але казуси були. Одного разу нас таки чуть не обстріляли, бо я не зовсім вчасно вимкнув світло. Цього разу черга була в повітря. Мабуть за прикладом ЗСУшників після того і я став палить у повітря при виникнені нестандартних ситуацій, а їх було – дай Боже. Заспокоює нерви, скажу я вам і дає відчуття впевненості.
23 серпня під Обривом під час обстрілу контузило Сантіка. Поряд з ним впала міна, коли ми рейдували вздовж кордону. Падлюки стріляли потужно, бо «вітали» з Днем Незалежності. «Фігачили» по нас, починаючи з четвертої ранку і до полудня. Міни і «гради» перелітали вище, у нас над головами на відстань 1-3 кілометрів, але інколи залітало і зовсім близенько.
Після обстрілів, поля, скошені і не скошені, палали, стояли в диму і заграва відбивалась вночі у вечірньому небі. Згорілі дерева в придорожніх посадках часто падали прямо на дорогу і лежали мовчазні, як німе нагадування людської жорстокості, розкинувши рештки своїх крон та гілок, як мертві руки. Блокпости і дорога поблизу них були вщент обстріляні, і під час патрулів, особливо нічних ми обережно об’їжджали воронки, і ями від розривів. Одного разу підгоріле дерево впало мало не наш пікап. Тоді довелось обшукати підозрілу машину, яка їхала в напрямку кордону і не зупинилась на нашу вимогу. Непевний народ масово втікав до Росії зі своїм скарбом. Мужики часто казали, що «нема роботи, їдемо на заробітки». Якось зупинили цілий автобус, обшукали. Прямих доказів нема, з планшетів і мобільніків фотофайли стерті. Ну що ти їм пред’явиш? Потім ці «роботяги» по нас і стріляли.
Коли не було обстрілів, у вільний час ми рили бліндажі та окопи, облаштовували позиції на випадок можливого наступу та штурму. Вожатий керував процесом і за тиждень ми мали кілька міцних бліндажів, перекритих бетонними плитами, мали тактично розташовані окопчики. Я збудував собі таку-сяку «фортифікаційну споруду» з будматеріалів, обклав мішками з піском.
Хлопці вдень додатково тренувались під керівництвом Богдана, проводили тактичні заняття, а «миші» замінували підступи до наших позицій. Командири налагодили харчування в їдальні одного з будинків відпочинку, яких тут, на азовському узбережжі, було до біса. Ми їм – волонтерські : картоплю, капусту, хліб, тушонку та інший харч, що були в запасі, а вони нам готували обіди. Я дивувався, що народ собі відпочивав по санаторіях навколо так, ніби й не було війни. Днями пляжі ломилися від відпочиваючих, а по вечорах гриміли дискотеки і нам з постів було чутно російську попсу, яка волала з гучних динаміків. Це, в основному були «бєжєнци» з Донбасу та Луганщини, які пропивали ті пособія, які держава їм по своїй програмі вже нараховувала через місцеві бюджети. Майже всі будинки відпочинку були забиті цими «нещасними». Хоча знав і нормальних. Якось на заправці познайомився випадково з жіночкою з Макеєвки. Працювала заправщиком, а чоловік – в автомайстерні, переїхали сюди і не сіли, склавши руки, а знайшли роботу, працювали, бо троє дітей на руках. Вона розповіла, як батько її змусив поїхати, залишившись сам, як вирішив знищити пасіку, від якої жили, щоб не дісталась сепарам, як не хотів полишати майно та рідну українську землю, бо не вважав її належною до якоїсь там «ДНР».
Наша група Кепа : я, Тор, Льова, Мольфар, а пізніше Махно патрулювала в основному вночі. Вивчили маршрут, місцевість і назви сіл та населених пунктів : Рози Люксембург, Шевченкове, Українське, Маркіне…На Розі, на якомусь повороті постійно стояла прив’язана коняка (якийсь дурень-господар її там прив’язував до стовпа) і вночі ми мало не врізАлись в неї, бо вона виходила на дорогу, як мара. Там же Мольфар знайшов кошенятко, яке забрали з собою і назвали Роза. Пізніше на Безіменому таки Мольфар знайшов і цуцика, тож завдяки Мольфарчику мали звіринець і возилися з ним хто як міг. З позивним собачки забарились визначитись остаточно і її називав хто як хотів. На чатах в «располазі» у нас вже був напіввівчар Майор, який одразу суворо поставився до молодших за званням і віком, але потім вже грався з ними як з дітьми.
Сепари нас боялись, однозначно. Місцева міліція, яка була майже не при ділах, за кожну дрібничку шукала підрозділ «Дніпро-1». Як я розумію, вони не хотіли в очах своїх однодумців виглядати «каратєлямі». А однодумців було вдосталь. І вони були далеко не ангелами. В одному з сіл, здається, Шевченко, сепарами заправляв не хто інший, як місцевий піп. Він катував людей в погребі, мали факти. Здійснили рейд. При обшуку хлопці знайшли цілу колекцію холодної зброї та дві здоровенні замашні довбні, майже по метру кожна, спеціально вистругані з якогось дерева. Цікаво, навіщо? Святити прихожан? Інформатори в них таки були, тому що кат встиг вислизнути. Хоча, майже всіх сепарів, яких наші хлопці здавали куди слід, відпускали чи не наступного дня. Ось така казочка, малята.
На мобільних блокпостах з нами чергували макеєвські ДАІшники, яких перевели в місцеву ДАІ – дядьки з солідними пузами, що вивалювались у них з-під бронежилетів, які на них не застібались. Хлопці гомоніли, що потім більшість з них залишилась в Новоазовську, у сепарів.
В располазі по черзі ми заступали в караул. На даху недобудованого будинку був спостережний пункт, - всі підходи до нашої «располаги» видно було, як на долоні. В нічному небі часто пролітали супутники, пролітали й ворожі безпілотники, дрони і я про себе матюкався, тому що треба було дотримуватися режиму тиші в «рідній оселі», а воно ж літало не просто так. Щоб вранці коригувати і знову бахкати по наших. На морі світили далекими вогниками пароми, пароплави, в бінокль можна було побачити їх трохи ближче. Вони йшли в сторону Таганрога і Єйська, в якому я колись служив при «совку». В Єйську, до речі жив Іван Максимович Піддубний, могутній велетень, борець з України. Там стоїть йому пам’ятник.
Під час якогось з чергувань ми під’їхали до кіоску, в якому продавали пиріжки та шаурму. Нас тут же з цікавістю обступили дітлахи. Запам’ятався один хлопчик-сирота, як він сказав, Льоха, 11-12 років, просив щоб допомогти поступити в військове училище. Казав – батька нема, мати десь в мандрах. Хочуть більше знати про Україну і гарно вчити мову. Нормальні діти. Мольфарчик почав з ними мимохідь проводити урок військово-патріотичного виховання. Фото на пам'ять, пару гільз на згадку і ми поїхали.
ID:
679162
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 20.07.2016 19:39:18
© дата внесення змiн: 20.07.2016 19:39:53
автор: kriwoy
Вкажіть причину вашої скарги
|
