Дивлюсь на двір крізь відчинене вікно і думаю, як добре, що живу саме тут, у цьому місті, у цьому місці. Як добре, що можу щоранку, прокинувшись, споглядати чудову картину, яку створила сама матінка-природа. Можу міряти небо, чудуватися легкістю і вправністю пташиних крил, які гойдають його. Можу слухати пернатих, що розсипають диво-звуки по людських душах. Можу спостерігати за лісом – старим і мудрим, як сивочубий кобзар, збирати поглядом срібло із хвиль озера, котре, хай і не зовсім рівно, але ще дихає в щільному оточенні людських будівель. Можу рахувати диких качок, що облюбували з недавніх часів озеро (мабуть, через те, що воно теж стало диким), спостерігати за тим, як крячки поважно переміщаються поверхнею води, збурюючи час від часу своїм пірчастим тілом глиб і заковтуючи лускато-хвостатий харч у свої пастко-дзьоби. Можу бачити під вікнами дитячий майданчик, де збираються діти, котрі розхитують своїми розпеченими тілами повітря й розвішують лункий сміх по довколишніх садових деревах, немов шпаківні. Можу бачити на маленьких грядчинах, що туляться до стін будинків (як немовлята до грудей матері), невибагливі, але барвисті квіти, що мирно співіснують на одній території з петрушкою та кропом (красиве та корисне).
Як добре, що я тут, що можу все це бачити і чути. Що ще живу.
Доброго дня! Де народився там і пригодився.Найкраще людині живеться не за широкими морями а там де рідна хата, батьки, діти, кохані, друзі. Де спочивають у рідній землі діди і прадіди, де квітують чорнобривці і мальви, тягнуться до сонця стрункі явори і навіть цвірінькання горобців і те зворушливо-рідне.
