Зайшовши до лікарні, шеф попрямував в пошуках лікаря, а мене попросив почекати в холі. Чомусь саме цей заклад - це був мій ще дитячий кошмар. Лікарі, хворі, коридори, палати...Хоча тут було і чисто, більш комфортно, ніж зазвичай, та все одно по тілу бігли мурахи. Занадто я вразлива такими речами. Тільки-но чую про якісь хвороби - відразу приміряю всі симптоми на себе. Обов'язково знаходжу щось схоже. І тоді дуже сильно хвилююсь. Навіть не знаю, звідки в мене це. Просто не люблю тут бувати. Саме тому, як більшість людей, намагаюсь без гострої та крайньої потреби, не потрапляти в такі заклади. Але тут що вже вдіяти? Тому я просто сиділа біля палати та чекала на Євгена. Раптом, мене осмикнув якийсь чоловік. Повернувшись, я помітила вже знайомого сивочолого лікаря.
-Доброго дня, пані. На жаль, не пам'ятаю як Вас звати, але, Ви, здається, з Женею були.
-Так-так, я Аліса. А Євген Дмитрович якраз Вас шукає.
-А я - Віктор Святославович, як Ви, певне, вже помітили. При інших обставинах, сказав би, що радий познайомитись. Шукає, кажете. Значить, зараз ми його самі знайдемо. Бо я якраз з обходу.
-Давайте, я його наберу. У Вас якісь новини?
-Та, не переймайтесь Ви так. Новин особливо ніяких - але в таких умовах - це радше плюс. А Ваш, як Ви там кажете, Євген Дмитрович, 100% чекає в кабінеті. Так що я зараз його сам знайду. Ви зі мною?
-Та, ні, я краще тут почекаю.
-Справа Ваша. Вибачте, що залишаю Вас тут наодинці, але, справи.
-Так-так.Звісно. Всього найкращого.
-І Вам, красуня. Хоча, ось поки ми з Вашим Дмитровичем теревенити будемо - у Вас є хвилин мінімум 15-ть. Можете кави чи чаю випити. У нас на першому поверсі кафетерій є. А я Жені скажу. А то чому Вам тут посеред цих коридорів стирчати, мучитись.
-Та ну, не зручно якось.
-Не зручно скальпелі всередині пацієнта забувати. Пробачте, професійний гумор. Ось я Вам і компанію знайшов.
-Андрій Олександрович, Ви вільні зараз? - і лікар покликав молодика в зеленому халаті.
-Ой, ні-ні-ні. - намагалась заперечити я, та вже було запізно.
-Знайомтесь, Алісо, це наш молодий, але перспективний лікар - Андрій.
-Ви мене перехвалюєте. Андрій. Дуже приємно, - і брюнет з карими очима протягнув мені свою руку.
- Аліса, - я потисла руку.
-Ось і добренько, бери цю сором'язливу пані і відведи її до кафетерію. А я, із Вашого дозволу, відкланяюсь.
Я була зовсім зніченою. Очі бігали. Руки пітніли. Здається, це був невірний крок, їхати сюди з шефом. Час плине, а я все ще тут.
-І так, Алісо, Ви тут до когось приїхали?
-Та як сказати... У шефа тут від учора дідусь лежить. Ось він заїхав, а мене попросив зачекати.
-Зрозуміло. Я думаю, якщо дідусь вже тут, то він в надійних руках. Так що все буде добре. А Ви ким працюєте?
- Маркетологом. Коротше кажучи, рекламуємо потроху. А Ви, я так розумію, хірург?
-Це з чого Ви взяли? Невже руки по лікті в крові мене видали?
-Скоріш, Ваш бейдж.
-А Ви, рекламісти, все помічаєте.Ось ми і дійшли. Це наш кафетерій. Не ресторан, звичайно. Але тут годують не погано. Ось, сідайте за столик. Що Вам взяти?
-Каву, якщо можна.
-Звісно. Хвильку зачекайте. І я вже буду тут.
Я присіла за стіл. Кафетерій був в типових синьо-білих тонах. У таку пору всього декілька столиків були зайняті. Медсестри поруч щось активно обговорювали. І видивлялись на цього хірурга.
-Ось, тримайте, Алісо. Може, давайте не будемо "Викати"? Ніби-то вік ще дозволяє. Принаймні Вам. А я також до молоді себе ще буду намагатись зараховувати.Якщо Ви не проти?
-Звичайно, так навіть краще. А у вас тут гарна кава.
-Стараємось, щоб не розчаровувати таких чарівних дівчат.
-Та у вас тут своїх красунь чимало. Ось поглянь, там, здається твої фанатки сидять.
-Не перебільшуй. То ж просто колеги. Я іще їх не всіх і по іменам знаю.
-О, то ти не місцевий?
-Ні, близько місяця тут. Починаю пристосовуватись.А ти киянка?
-Та де ти справжніх киян бачив? Хоча за цей час, вже майже приросла до цього міста.
-Ой, а я толком ще нічого і не бачив. То часу немає, то гарного гіда.
-Це ти на щось натякаєш?
-Та я прямим текстом говорю. Ось хотів напроситись, щоб така приваблива рекламіст показала мені такий незнайомий, проте чарівний Київ. якщо тобі не важко.
-А ось візьму і погоджусь. Чому б і ні. Тільки графік зараз напружений. А в тебе так ще гірше із часом, певно?
-Сам розумію. Робочий тиждень в розпалі. А як щодо вихідних?Може, я вкраду тебе принцеса, в суботу по обіді, наприклад?
-Поки точно обіцяти не можу. Але, принаймні такі шанси є. А красти як будеш?
-Як Кавказьку полонянку.
Навіть не знаю, чому мені було так легко спілкуватись із цим Андрієм. І чому я згодилась на зустріч. Та ми просто сиділи і сміялись посеред кафетерію. Аж раптом до розмови втрутився бос. Якось непомітно він так підійшов.
-Алісо, час їхати. Якщо ти вже завершила тут всі справи. Взагалі-то у нас робота.
-Так-так. Вже йду. Вибач. Ти всі справи владнав?Як дідусь?
-Все обговоримо вже по дорозі. Так що чекаю в машині. - і Дмитрович попрямував до виходу.
-Серйозний і грізний в тебе шеф.
-Та просто зараз не найкращий для нього час, сам розумієш. Добре, мені час бігти. А то робота чекати не буде.
-Так-так. Телефон залиш, а то викрадач може заблукати.
-Добре, давай я запишу. Куди?
-Ось тримай мій.
Я набрала свій номер. Чому? Для чого? Я поки не розуміла. Але що тут такого? Врешті-решт, я можу відмовити й пізніше. А зараз я занадто невиспана.Тому й мозок продукує якісь незрозумілі рішення.
-Добре, кавказька полонянка. Не можу більше тебе затримувати. Та ще прийде час - коли ти нікуди не втечеш. Тому до зустрічі.
-Гарного робочого дня.
І я побігла на вулицю. Там насуплений і стурбований в машині чекав бос.
-Щось трапилось, Дмитрович? Погані новини?
-Та ні. Дідусь поступово йде на покращення, дякувати Богу. А ти я дивлюсь ніде не пропадеш?
-Що ти маєш на увазі?- зніяковіло запитала я.
-Та варто було мені на 20-ть хвилин відійти, як в тебе вже черга із залицяльників вилаштувалась.
-Та із чого ти взяв? Просто познайомились. Випили кави. Що тут такого?
-А ти всім просто знайомим свої номери роздаєш?
-А ти за мною що? Шпигуєш?
-Не відповідай питанням на питання!
-Не всім! Але це зовсім не твоя справа!
Машина їхали все швидше. Тон розмови був все гучнішим. Ми наближались до офісу і до вибуху вулкану. Бо прямо іскри летіли. Ось вже було видно і будівлю нашого офісу. Шеф різко дав по гальмам. Машина заскрипіла і зупинилась. Мене ледве не викинуло через вітрове скло.
-Не моя справа, говориш?- продовжував волати Євген, - а я думаю геть інакше!
-ти що збожеволів? щось взагалі не схоже, що ти про щось думаєш, - буркнула Аліса. - А тепер з твого дозволу, я - працювати. Дякую за чудовий ранок.
Тільки-но я намагалась вийти і вже відкрила дверцята, як шеф різко притягнув мене за руку. А далі - просто поцілував. Яскраво, пристрасно, без дозволу. Він вкрав мій поцілунок. Вже вдруге. Так нахабно!Серце забилось в п'ятах. Я не розуміла, де я, хто я... Я втратила лік хвилинам... Давно такого зі мною не було. Але... Стривай! Ні-ні-ні. Так не можна.
-Стоп!- Вигукнула я!- Ти що, зовсім з глузду з'їхав? - оскільки більше слів в мене не було. То я просто вирвалась і побігла в офіс.
ID:
686927
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.09.2016 01:14:10
© дата внесення змiн: 01.09.2016 01:14:10
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
