2.
Як
місто
радісно
нині сидить
разом з мечами,
вірно безстрашними...
Дев'ять їх тисяч прийшло,
честі зірок бойової,
сили нестримної витоків.
З них дев'яности імперських птахів
стануть сьогодні жінок орачами,
людства нового творцями божистими.
Гідна подія б така надавання ім'я
свіжого. Як же - Гераклом, героєм найпершим?
Мало пасує він полю для битви любовної.
Жінка - не гідра й не лев, не підкориться дурню вона.
Можна Антеєм, та й він не пристане, бо в землі чужі ви
здалеку всі поприходили, в силі не знаючи втрати.
Може хіба Прометеями всіх охрестити героїв?
Ні.
Дати
іншого
імені вам
тільки можливо
злато, що Кратера
гідне й Гефеста. Неарх,
ти, Птолемей із Селевком -
вірними станьте рітонами,
сяючим станьте люстром одного:
станьте ж усі Олександрами разом,
плем'ям, нечуваним досі, титановим;
землю заповніть плодючу, що носячи тяж,
лоно, циклопами повне; нечуваним болем
мучила чрево, Урана замикане чарами.
Станьте ж усі Олександрами, риси несхожості з лиць,
нині до клятви ступаючи, сміло зітріте рукою,
начебто небо і зорі, і люди, і лютеє горе -
все пропадає, і наново твориться шлюбом священним.
Жрець
вводить
дівчину
в білому всю,
неба звірятко
менше отримало
ніжності, наче вона.
Губи в уста молодому
чисто вона простягаючи,
чує щасливо - імення назвав
перший він раз у житті, обіймає
плечка тонкі молодої, обвіяні
шовком Персиди прозорим, і брязкіт намист
хору підспівує ніжно. Ідуть молодята
впасти у прах, пошановок цареві та богові
виказать мовчки, та одяг дошлюбний покласти в вогонь,
кості та плоті, та жиру принести богам воздаяння -
смрадом і чадом, і димом нехай одірветься минуле,
чистими люди постануть, не сходинки хижі природи.
Меч
велій
кожному
цар подає.
Купно з вуздою -
шпетного коника
масті червоної в дар
жінки гнобителю, щоби
не забував повелителя,
духа одвічного, вухо молитв.
Знову пірнає один з дев'яноста
вибраних - в ямчасте тіло народове,
іншому стразу людини віддавши місця.
З них діаманти витворює царського слова
жар нестерпимий і вітру ласкавого шемрання.
Отвори світла розплющити гості не здатні й на мить,
бачачи рівню Озірісу, бачачи пристрасті факел.
Тиша така западає, що чутно чаїнки у склянці,
чутно, що крилами поре повітря у небі пташина.
Дзвін
лунко
брязкає,
серця рвучи
плетиво мирне.
Душі приборкані,
наче опоки - метал,
чашу приймають багряну.
Моря скипає народного
мертва й байдужа, почорнена кров;
хвилі приймаючи в себе рубіну;
та мерехтить, озиваючись голосом,
звиклим до смерті, до мови ж людської хрипким.
Честі підняти руно золоте із багнюки,
честі підняти руно - і прескорбними сходями
можна зіходити в чорну впокоєну твердь назавжди,
стати смарагдовим космосом, золотоглядним промінням,
взяти оселею вічність, землю святу і правдиву,
стати жильцем досконалим зоряної україни.
Так
лави
різьблені
всі зайняли
пари подружні:
сарни приборкані,
очі спустивши на діл,
поряд із левами воєн;
сніжносотворені статуї
поруч підданців закону лісів,
каменів сірих, за словом Орфея
ті, що зарухались, ставши приступними
серця та розуму кличу й кохання вогню.
Бігають хутко дівчата-служебки, в турботах
їхнє життя проминає, та, мабуть, щасливими
чуються, хоч і не можуть торкнутися духу самі.
Хай неприступні їм величі чисті й холодні джерела,
жвавістю радують мирною, повні та рожеволиці,
глянути втіха, якусь жартома обійняти зі сміхом.
ID:
688954
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 15.09.2016 19:29:52
© дата внесення змiн: 15.09.2016 19:29:52
автор: dydd_panas
Вкажіть причину вашої скарги
|
