Її життя нагадувало дзеркальну кімнату. Куди не глянь — усюди бачиш себе. Навіть якщо закрити очі. Відображення маленького кошеняти на вулиці під зливою, яке губиться в хаосі людських черевиків. Із трьох років Ельза виховувалася в дитячому будинку. Любила їсти цукерки і малювати високі будинки, вірила в ангелів. Не переставала радіти простому, навіть коли подорослішала.
Щовечора, наодинці із самотою, Ельза мріяла. Гріла пальці до горнятка з кавою. Тепло заспокоювало. Вмикала німе чорно-біле кіно. З екрану грала ретро-музика, час від часу лунав нестримний сміх. У телефоні було чутно голоси з минулого. Намагались дізнатися правду, хотіли все пояснити. Восени їй снився перший сніг, який засліплював очі, лоскотав ніздрі, набивався в кишені. Від сніжок затерпали долоні. Любові завжди очікуєш, як першого снігу. Любов приходить від того, від кого її найменше сподіваєшся.
На ранок, коли перші промені сонця поглинали сутінки, Ельза скидала обладунки спокою і занурювалася в рутину буднів. Працювала санітаркою в лікарні. В палатах жили люди, позбавлені любові. Тут пахнуло ліками і гарячими пиріжками з капустою — запах життя і смерті. Багато хворих, не дочекавшись любові, помирали. Молода дівчина від нестерпного болю повісилася в душовій кімнаті. Німий чоловік лежав поряд із ординаторською, витягував з-під подушки світлину дочки, яку вбила пневмонія. Довго на неї дивився, іноді плакав. Одного дня він випив кислоту…
Ельза поверталась додому останнім вечірнім трамваєм. У салоні не було нікого. І вулиці безлюдні. Замість ліхтарів світилися зорі. Темрява поглинала, наче фруктовий кисіль. Відчувався запах прохолоди і чорносливу. В переднічній тиші гавкали вуличні пси, яких Ельза приручила своєю любов’ю. А над дахами будинків, тріпотіли крилами ангели, здіймаючи хвилі нічних радіостанцій.
