|
Вечір. Михайлівська площа огорнута м’яким світлом ліхтарів. Навколо як завжди багато людей. Хтось із них киянин, хтось - іногородній турист. Кожен зайнятий своєю справою. Ось чоловік тримає на руці білосніжного голуба та закликає перехожих сфотографуватися із птахом. Київські вже давно не ведуться на такі розваги. По-перше, голуб не така вже й екзотична пташка, щоб робити з ним пам’ятні світлини, а по-друге, схема такого «атракціону» дуже хитра: фото безкоштовне, а за те, щоб пташку забрали від тебе доведеться вже заплатити. Одним словом, люди роблять гроші. Трохи поодаль трійко дівчат роздивляються пам’ятник княгині Ольги. Мабуть приїжджі, місцеві звикли до цієї кам’яної копії видатної жінки, тому й не розглядають її так прискіпливо. Раптом почувся дзвін з Михайлівського собору. Цей звук додає атмосфері, що панує на площі, чи то якоїсь таємничості, чи то умиротворення. А людей навколо стає ще більше ніж було.
В багатолюдді в око кинувся пес. Великий, чорний і дуже кудлатий. Він спокійнісінько ходить площею, ні на кого не гавкає, а навпаки, ніби просить, щоб його почухали за вушком. Мила тварина. Хоч великий, але не страшний. Правило оманливої зовнішності діє навіть в світі чотирилапих. Ось це кудлате чудо повільно підійшло до мене і почало тертися об ноги. Не злякалась. Протягнула до пса руку і погладила по голові. А мама ж вчила не чіпати тварин на вулиці. Але як тут втриматись, коли такий велетень підійшов до тебе і дивиться своїми добрими-добрими очима. Та не буду ж вічно його чухати. Однак, щойно я відійшла від чотирилапого, як він наздогнав і став переді мною не даючи йти далі. Торкнув своїм мокрим носом руку, мовляв погладь ще трошки. Ну як йому відмовиш. Тільки чий ти? Не вже такий красень і бродяга.
Аж ні. Ось до нас підійшла бабуся. Маленька, худенька, закутана в хустину. Здається, ніби пес більший за хазяйку. Вона, мабуть, живе сама і цей чотирилапий її єдиний друг. Назвалася незнайомка бабою Машею. Старенька так прагне поговорити. Чемно відповідаю на її питання та слухаю розповіді похилої незнайомки. А послухати справді було що. Ця жінка виявилась мудрою людиною, яка на схилі своїх років справді залишилася без рідних. Ніяких жахів, ніяких катастроф, просто так сталося. На цю тему старенька майже не говорила. Вона в основному розповідала про свою молодість, міркувала про те, як змінився світ, як змінилася наша країна. Казала, що раніше люди були добрішими, більше звертали увагу на оточуючих і намагалися якось один одному допомагати. Також бабуся розповіла, про те, як вона на цій же площі багато років назад зустріла своє кохання. Історія наче то й звичайна, але все ж не кожному вдається так зустріти свою долю. Ще молодою дівчиною, моя співрозмовниця ходила через Михайлівську площу на роботу в один і той же час. І майже кожного разу бачила юнака який разом із гарною дівчиною кудись також поспішав із самого ранку. Молода Марія думала, що та красуня його дружина чи кохана і навіть не здогадувалась, що ті двоє то рідні брат і сестра. Як виявилось потім, хлопець завжди помічав Марію серед вранішніх перехожих. От тільки познайомитися з дівчиною чомусь не наважувався. Зате його сестра була сміливішою, і в один з ранків, коли вона йшла на роботу сама, примітивши ту саму незнайомку підійшла і розповіла їй все про брата. Так і почалася історія кохання моєї співрозмовниці. Розповіла бабуся звичайно ж і звідки в неї взявся цей кудлатий велетень, який досі сидів біля моїх ніг. Виявилося, що одного дня на вулиці до неї просто прибилося цуценя, яке добросердечна жінка не змогла залишити напризволяще. Ось так в неї з’явився вірний чотирилапий друг. Однак, не дивлячись на позитив, яким віяло від старенької, мені було її шкода. Не хотілося б на заході життя залишитися лише із собакою. Але хоч одна жива душа поряд і то вже добре. Весь час поки говорила з бабусею, чухала пса за вухом, а він слухняно сидів поряд мене і немовби й не шевелився.
А в кінці старенька попросила дві гривні. Очікувано? Так. Але чомусь було не шкода їй їх дати. Розумію, що вона так кожного дня виходить на цю площу зі своїм кудлатим другом, і щодня просить в когось дві гривні. Але вона якось відрізняється від тих інших, які просять гроші в метро чи переході. Вона не ховає своє обличчя за купою хусток, не розповідає про страшні, часто вигадані хвороби, таке враження ніби вона чесна. Та й згадавши яка зараз пенсія, я розумію, що прокормити себе і такого велетенського пса бабусі дуже важко. Тому я дала їй те, що вона попросила. Востаннє погладила чотирилапого і він разом із хазяйкою пішов геть. А я подивилася кілька секунд їм у спини і собі пішла в сторону метро.
Ця парочка ще довго не могла покинути мої думки. Мені було їх шкода. Завтра бабуся знову вийде на ту саму площу, її пес буде так само ластитися до перехожих, серед яких знайдуться і байдужі, і такі як я. Знову дві гривні, знову коротка розмова з незнайомцями. От і все життя старої жінки, яка колись була щасливою і мала родину. Все таки шкода цих двох.
ID:
697642
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.10.2016 20:49:43
© дата внесення змiн: 30.10.2016 20:49:43
автор: ЮЛІЯ
Вкажіть причину вашої скарги
|
