Що нам підказує серце в ті миті коли емоції беруть над нами верх... Що ми думаємо коли з наших уст летять слова які наче річка вдаряються об камені, як об чиюсь душу..Ким ми стаємо один для одного коли стирається грань спокою і наступає гнів.... Для чого ми робимо боляче своїм коханим а потім тихо страждаємо але вже по окремих кімнатах.. Хтось тихо сопе в подушку коли інший покривається сльозами а в горлі комом щось стало, і серце рве тебе наче зараз зупиниться, здається що настав кінець... Що тоді.. Ми стаємо егоїстами, переповнені сумнівів, бажанням тікати чи залишитись, спробувати щось вирішити чи краще лишити все як є знайшовши заміну.. Не дивно, але все ж людей можна замінити, так це вже не ті почуття, не ті посмішки це все з нового листа.. Але чи потрібно це нам, інколи те що ти будував роками миліше тобі за 1000 нових, адже ти знаєш що тут ти свій, в цьому домі тебе чекають, в цьому ліжку ти не один прокидаєшся а за столом завжди ставиш дві тарілки, знаєш що вона їсть і що цього разу краще без чаю... Дико розуміти що час стирає більшість приємних моментів в той період коли їм перешкодою стає непорозуміння, злість, егоїзм... Хто цього разу скаже що все що не вбиває нас робить сильнішими, в той момент коли живучи тривалий час над одним дахом здавалось в радості, в мирі ти чуєш як він каже тобі - “все що тримає мене до тебе тепер це лише звичка від якої я не можу позбутись”.. Та як повірити в неї коли ти віддаєш усе і це вертається тобі взаємністю а лише одна сварка розставляє всі крапки там де я їх упустила....
В один момент хотілось збирати речі, розбирати бардак у голові і лишити цей дім пустим....В інший стояти і чекати що все це було ілюзією, що насправді любов досі жива, просто буденні проблеми зробили своє, а точніше забрали те чим ми дорожили...
Моторошно, руки трясуться а серце щораз гучніше бьється, воно не знає що робити далі, заплуталось десь у глибині, саме той біль... Я проковтнула і залишила його що тепер комом стоїть поперек горла....
Тихо, я тільки зараз чую як тихо в нашому домі... Не чути сміху від твоїх жартів, які до сліз та болем у животі кидали мене в різні боки... Не чути що в нас є майбутнє, чомусь усе стало для мене в чорно-білих тонах.. Скажи де я, чому я не знаю що відповісти тепер... Як нам закрити двері і покинути цю тиху і нікому вже непотрібну домівку яку ми там старались будувати... Цієї ночі ми роставили все на свій манер, не так як хотілось, а так як сталось... Завжди невдало, завжди болісно..
Так, на жаль... дякую за Вам відгук. Давно нічого не публікувала, з того часу багато змінилось. Я відчуваю прилив нових ідей тож думаю що це дасть свої плоди з часом.