(Балада)
Дівці ворожка ворожила,
За білі рученьки бралА,
«Щоби Івана не любила,
Бо його доля прокляла!»
Вітер гуде а явір гнеться,
Тополя стогне і скрипить,
Гадюка так під серцем в’ється,
Що воно ниє і болить.
«Що ж то за доля у Івана?
Хлопець найкращий від усіх,
Що його доля лиха й п’яна
Такий на душу взяла гріх?
На заздрість ворогів і друзів -
Мужній козак і кінь баский,
Як свисне, то луна у лузі,
В лісах здійметься буревій.
Всі солов’ї в гаях щебечуть,
А жайвороння - в вишині,
Лелеки щастя сім’ям кличуть,
Гніздяться в кожному дворі.
Йде плугатар, пісні співає,
Вівчар отару поганя,
Козак сідельце накидає
На свого вірного коня.
Така краса навкруг панує!
Невже буває прокляття?»
Ворожка їй відповідає:
«Підеш, занапастиш життя.
Іванів батько в давні роки,
Душу дияволу заклав,
Як сотником у перші кроки
Силу та мужність позичав.
Землі й багатства він надбав
І на красуні оженився,
Сина, двох дочок споряджав
Та в біді раптом опинився.
Сина Диявол вимагає
В оплату батькових боргів,
То ж доля Йвана проклинає
Хоч власних і нема гріхів.
Так в світі нашому ведеться:
Грішать й спокутують гріхи,
В коліні сьомому озветься
Хто, як й за віщо нагрішив.»
Ворожка скінчила розмову,
Дівчина сльози пролила…
Життя нове в житті своєму
Вона з Іваном зачала.
14.01. 2017р., Київ