Там де одне на всіх серцебиття,
Де почуття оголено-відверті,
На барикадах з мрії та сміття
Стояв самотньо чорний ангел смерті.
Ковтаючи бридкий, гумовий дим,
До неба шепотів якісь погрози,
І на кургани з полум’я та шин,
Котилися гірки та чорні сльози.
«Клянусь вогнем семи пекельних кіл, -
На барикадах починаю відчувати,
Що я лише заручник своїх крил,
Одвічний раб без права обирати.
«Я саме тут відчув тепло сердець,
Бо саме тут гартується людина!»
І він, самої смерті посланець,
На знак поваги опустився на коліна.
І заблистіла сталь в його руках, мов зорі,
Судомами спотворив біль обличчя.
І крила вже не чорні, а прозорі,
Як шмату він відкинув на узбіччя.
Червона кров,людська червона кров,
Липкою юшкою покрила його спину,
Ненависть, біль, турбота та любов,
Перетворили ангела в людину.
Блакитні очі серед сірих барикад,
Засяяли святим вогнем повстання.
У грудях б’ється бойовий набат,
Готовий на любі людські страждання.
Любов до волі, та образа за людей,
Здолали в ньому ангельське буття,
Повстанський дух не потребує привілей,
Пусте безсмертя гірше за життя.
(С) Сергій Скальд