|
Колись, дуже давно, у далекому-далекому краю, де зустрічаються сонце з місяцем, жили-були чоловік і жінка. Господарювали, працювали, щастя кусень мали. І була у них одна-єдина донечка Волошка з синіми оченятками. Була ввічливим дівчам, добрим, щирим і щедрим – гарна слава по всьому краю лунала про синьоочку.
Жила у тім же краю відьма Відунка. Жодного разу не сказала доброго слова людям, жодного разу не допомогла. Мала і вона донечку-красуню Морошу, але злу та підступну. Кожен, хто знав її, нічого доброго не міг сказати про неї.
Минуло дитинство – виросли дівчата. Був синьоочці до вподоби молодий княжич Васильок: красивий, мудрий, спритний і добрий. Той все до дівчини залицявся. Кожного дня дарував їй сині-сині квіти, які вона так обожнювала. Не минуло й півроку, як Волошка з Васильком вирішили побратися. Увесь край гудів про майбутнє весілля, усі раділи за наречених, окрім Морошки: та страшенно злилася.
- Бач, побратися вони вирішили! – тупала ногою перед Відункою. – Скажіть-но, матінко, чи можна цьому якось завадити? Чи можна щось вдіяти, щоб Васильок мене в дружини взяв, а не Волошку?
- Можна, моя донько. – нахилилася стара відьма над чаном. – Але знай: чари – річ страшна. Якщо щось зробиш не так – то лихо буде тобі.
- Не буде лиха, ненько! Допоможіть мені! – слізно просить у Відунки. – Одній Вам відомо, як і що має бути.
- Я навчу тебе, доню… - зітхнула. – Проте… Якщо ослухаєшся мене – буде горе!
- Не ослухаюся, матінко, не ослухаюся! – пообіцяла.
На тому стара чаклунка і почала вчити доньку як чаклувати. Мороша все добре запам’ятовувала, бо мала хист до цього – як не крути – відьма.
На світанку вийшла в ліс, назбирала різних трав повний кошик і швиденько побігла додому. Довго сиділа над казанком і щось бурмотіла собі під ніс. Знала вона, що суперниця обожнює квіти, і що збирає їх.
- Варися-варися чарівне зілля,
щоб не було у голуб’ят весілля…
Варися-варися мені ти на долю,
щоб Волошка втрапила в мою неволю…
Як кошик квітів назбирає –
Нехай відразу помирає!
Коли приготувала все необхідне, дістала із-за пазухи перстень і вкинула його до чану. Потім обережно витягнула його звідти та й, сховавши у хустину, понесла до княжого будинку. Кинула перед ворітьми і сховалася за деревом.
Служниця, побачивши таку гарну річ, взяла і вдягла собі на палець. А тут і Васильок вийшов на вулицю.
- Звідки в тебе така гарна прикраса? – здивувався.
- Знайшла, княжичу. – відповіла.
- Я дам тобі мішок грошей в обмін на неї.
Та лишень кивнула головою.
Юнак, взявши річ, прийшов до Волошки, щоб зробити їй подарунок.
- Волошко, глянь-но яка краса! – простягнув коханій невелику хустину, де сховав найголовніше.
- Яка чудова хустина! – зраділа дівчина, і, побачивши всередині перстень, зраділа ще більше. – Дякую тобі! Я негайно одягну його!
Наречена довго милувалася своєю новою прикрасою. Як не подивиться на неї – все виблискує, граючись з промінцями сонця.
- Здається, з квітковим віночком я виглядатиму ще краще – посміхнулася до Василька. - Ходімо, назбираємо квітів. Ти ж знаєш, як я їх люблю! Сплету не один, а багато-багато віночків, щоб усім-усім подарувати!
І закохані пішли до лісу. Довго вони ходили там, збирали красивий цвіт, аж поки кошик не наповнився квітами. Тут Волошка завмерла на місці. Її волосся почало перетворюватися у синій-синій цвіт. Вона зробила декілька кроків назад, відійшовши від нареченого.
- Волошко! – гукнув. – Що з тобою?
- Не підходь, Васильку – зачарована я! Не нашкодь собі! – зняла з себе перстень і кинула долу. – Це він все… - і миттю розсипалась квітами по галявині.
Юнак схилився над квітами, намагаючись зібрати їх до купи, але дарма. Перстень, який зняла дівчина, миттю зашкварчав і перетворився у шматочок вуглини.
- Тепер я буду квіткою, Васильку! Щоб ти, коли побачиш мене, не сумував, а радів! – прошепотіла одна з квіток. – Посади мій цвіт перед свого дому – і знищить він того, хто нашкодив нам.
Вбитий горем княжич зробив те, що сказала Волошка. На третій день прийшла до нього Мороша. Відунка порадила їй не гаяти часу, але застерегла: щойно побачить синій цвіт – щоб не торкалась його і негайно йшла геть. Проте не втрималась молода відьма: побачила красивий синій цвіт і нахилилася, щоб вдихнути аромат. Вмить схопилася за серце, а потім за горло і перетворилася у осоку, схилившись над цвітом.
З того часу цю квітку так і називають то Волошкою, то Васильком – у пам’ять про закоханих, яким так і не судилося бути разом. А осоку ніколи не саджають у своєму дворі, остерігаються її, бо, кажуть, вона лихо приносить.
ID:
723293
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.03.2017 17:14:28
© дата внесення змiн: 17.03.2017 16:57:51
автор: Ольга Плай
Вкажіть причину вашої скарги
|
