Підвіконня розправляє крила
й обіймає мене,
я провалююсь в його тверді нутрощі,
що зараз м’якші за подушку
й деревина починає перетравлювати
моє минуле
й випльовує згодом у вікно,
де я розчиняюсь у просторі,
розпорошившись по дахам свого міста.
Я його душа і образ,
мене скльовують голуби з Митної площі,
я — пил на подертих куртках безпритульних, що смородом барикадують двері дитсадка «Один два три»;
я — графіті на пам’ятках Юнеско і «Слава — х*й» поверх «Domat omnia virtus»;
я — краплі дощу, що прогинають під собою балкони-лабіринти у дворах;
я — п’яні ноти популярних пісень, що висять над чорними фігурами після 24:00 й розтікаються площею Ринок, де їх гирло — паб «П’яльня»;
я — гроші вуличних музикантів й зараз, немов кіт, мощусь в елеґантній шляпці, потім буду розірваний на частини: одночасно зім’ятий в касі бармена у «Христофорі», прилипну до сидіння таксі, що іще не встигло вистигти від блювотиння, а вранці залишки мене проміняють на мівіну й мінералку;
я — тролейбус, що зійшов з електромережі, я — уламки скла на асфальті після шизофреніка, що вирішив утекти з божевільні, що її мешканці звуть міським транспортом;
я — шкільні двори, що в пам’яті дітей завжди залишаться смітником й берегами для безробітних алкоголіків, котрі приходять сюди, аби хоч десь відчути вищість над кимось, намагаючись втиснути мораль, з’їдену щоденним саморуйнуванням, в усеїдні дитячі голови через широко розплющені очі;
я — дерев’яний язик східняка, мене судомить щоразу, коли мною пробують намацати й виплюнути слова українською мовою, я страх і відчай біженця, що у цих скурених, випотрошених і зґвалтованих вулицях шукає спасіння від безумства, тому якщо вони — його спаситель, ми можемо лиш здогадуватись, що за психозний безлад наздоганяє його уночі;
я — дзвін Ратуші: вечірній рятівний удар кінця зміни, що голосно розбиває ланцюги робочого місця; я страх в очах білих кроликів у піджаках, що наповнюють ранкові вулиці й стукіт їх сердець: «Я запізнююсь! Я запізнююсь!», нав’язлива думка в їх головах: «По кому подзвін? По кому подзвін?» — він гомонить за тобою;
я — сигарети, що ліниво розсипаються у дим над персоналом кафе, я кислота утоми у м’язах їхніх ніг та скляний погляд у ніщо;
я — запах м’яса на ринку й гул поїздів за вікном привокзальних будинків;
я — дитячі мрії, котрим обрубують крила азами вищої математики, напускною шкільною дисципліною й черговими вервечковими екскурсіями в музей «Арсенал»;
я — загиджені смітники й вірші на обдертих стінах, що зранку намагаються докричатись до совісті бомжа Артема, котрий іще досі не відійшов від учора;
я — одяг студента, що зовсім не гріє свого хазяїна в нічному Стрийському парку, де він заснув після чергової вечірки;
Я — свобода у волоссі туристів,
я — гнів в кулаках футбольних хуліганів
я — стукотіння дитячих ніжок дощу по шибках вікон,
я радісно намагаюсь достукатись до марева поета, що заснув на підвіконні,
я — сон на його повіках,
я — його кофеїнове натхнення наступним днем,
я його радість улюбленій справі.
Я прокидаюсь.
Настав час
дозволити місту
проковтнути й мене.
таки вб'ють колись, лажневський. – а що ви зробите тоді: скажете, може, що так і треба? ні, ви такого не скажете, звісно – та що ви скажете? дозвольте вгадати: не здогадуюся
Я ніколи не мав нічого проти вас. Ваші коментарі навпаки допомагають мені ставати кращим, як літератор. А якщо вас вб'ють, то, певно, я про це навіть не дізнаюсь, хоч я й вважаю, що Ви надто вперті, аби просто дозволити себе убити. Тому й сказати буде особливо нічого, окрім як дивуватись ситуації.
