Згадав я зараз всім відому фразу,
Що очі -- то є дзеркало душі,
Та по очам не все збагнеш одразу...
Люстерцем справжнім бачу я вірші...
У вірш вкладає автор свою частку,
Свої думки та щирі почуття...
Хай ризик є натрапити на пастку
Байдужості -- але таке життя...
Стикався я з цим неодноразово,
Коли себе, здається, віддаєш,
І мало сам не втілюєшся в слово,
Але не чують... Навіть, рідні теж...
Насправді, мені важко зрозуміти:
Бракує, щось, уваги до віршів.
У автора ж вірші -- неначе діти,
Вони є відображенням батьків.
Та мало кому дійсно це цікаво,
Який то сум у серці твоїм є...
Це, ніби із таксистом пити каву,
А подумки -- у кожного своє...
Хтось скаже, що було б простіш у прозі
Сказати те, що виклав у віршах,
Але йти пішки важко по дорозі,
Коли летиш думками, наче птах...
Бо вірш -- це гучномовець для поета,
Переклад дум старим і молодим,
Як із боєголовкою ракета,
Як мови Е--621**...
О, той, хто зрозуміє мене, де ти?
Кому ці біль та радість у віршах?
Невже нас здатні чути лиш... поети?
Якщо це так, тоді це, певно, жах...
**Е-621 -- глутамат натрію, найпоширеніший підсилювач смаку. У контексті твору мається на увазі лише його підсилююча дія, без оцінки шкоди чі користі.
в стовпчику 4 "вірші"; "за ними". можна, наприклад, "а за дітьми – впізнаєте й батьків"; в ст. 6 "буваєш"; неправильні рими: "віршах-так" та "молодим-621"