Спека. Дмитро, витираючи лоба, важко зітхає: їхати ще з добрих півгодини. Люба, Дмитрова жінка, читає свої «модні журнали», час від часу облизуючи пальці та після цієї захоплюючої процедури перегортає сторінки. Ростик, син-підліток, знову зависає у своєму ґаджеті, воюючи з силами зла – зомбі, упирями та іншою нечистю, від якої мочиться окропом сучасна молодь. Тоня, дівчинка років восьми, з великою цікавістю дивиться у вікно, притулившись до нього головою та періодично незадоволено зітхає.
Сімейство їде на море, на Батьківщину батька, який, мабуть, найбільше хоче якнайшвидше вискочити з консерви-автівки та сховатися від усіх у прохолодному морі, пожувати «свіжу» висушену таранку з пляшечкою відбірного пива. Мати, в очікуванні пляжy аля-Малібу мастить (як не дивно, наперед) себе дорогими кремами з різних Ейвіонів-Оріфлеймів і уявляє себе Афродітою, яка виходить з морської піни. Синочок і в морі (якщо мати не відбере з вереском) сидітиме з ґаджетом, донечка закопуватиме змученого татка у пісок і тікатиме у воду до брата від злісної Гери-матері (на той момент – давно не милої, ніжної Афродіти).
Ну ось, рукою подати – море. Але дорогу до нього перегородила залізнична дорога, перед нею – величезний затор, розміром зо двісті метрів. Ось-ось має проїхати потяг, тому всі консерви-автівки, відпочивальники та місцеві завмерли в очікуванні такого-собі великого змія.
Минуло тільки дві хвилини. Дітвора та богиня пожвавилися, дратуючи і так утомленого вождя цього сімейства.
- Ну ось, приїхали! – починає кидати блискавки Люба. – Ну казала ж тобі, поїхали не через той зоопарк! Треба тобі його?
- Треба. – сухо мовив Дмитро і ввімкнув радіоприймач, де на всю горланив Кіркоров.
- О, залиш його… Співає гарно. – змінила злість на милість жінка.
- Співає? – здивувався чоловік. – Ну… Я б так не сказав. Горланить, наче краб цапнув, медуза ужалила. – засміявся.
- Ха, медуза!.. – підхопив Ростик і вмить затих, ставши надто серйозним.
- А що таке «медуза»? – підхопила Тоня.
- Холодець, тільки в морі плаває. – сухо відповів Ростик, допоки батьки думали як пояснити дитині цю незвичну істоту.
- А холодець може плавати в морі? – знову питає. – А якого кольору? А чому він жалить?
- Поверни мені Кіркорова! – потребувала Люба.
- Тату, дай павер-банк! – пробурмотів, не відриваючись від екрану, Ростик.
- Немає його! – відмахнувся чоловік.
- Тату, а чому холодець, а не желе? – продовжували донька. – А може желе плавати?
- Казала я тобі, поїхали іншою дорогою! – почала причитати тепер вже Гера. – Ну ні, треба ж було поїхати іншою дорогою!
- Тату, телефон сів. Дай свій!
- Мамо, мамо! А може бути холодець разом з желе?
- Холодець – це желе з м’ясом. – буркнув син. – Та, дай телефон!
- Ми зваримося у цій машині… Відчини вікно! – кинула ще одну блискавку жінка.
- Мені жарко! – підхопила Тоня.
- Дайте хоч хтось свій телефон!
- Пити хочу! Мамо, мені жарко!
- Все, вимкни радіоприймач, я не хочу слухати Земфіру! Знайди іншу хвилю! І взагалі, відчини вікно!
Дмитро починав закипати. Його очі налилися кров’ю, і він, як гордий Зевс, нарешті гримнув:
- На тобі відчинене вікно!
Після цього грому сімейство на мить затихло. Чоловік мовчки вимкнув радіо і насолоджувався тишею, яка тривала декілька хвилин.
- Мамо, оса! – заверещала Тоня. – Оса!
- Де? – перепитав Ростик, намагаючись вимкнути телефон.
- Нехай літає! – махнув рукою батько. – Вона ж не собака.
- Яка оса? – перепитала через мить мати. – Де?
- Он, у тебе на брилику…
Афродіта-Гера заверещала, хутко зняла свій брилик і почала трусити ним, немов підпаленим.
- Відчини двері! Вона усіх вжалить!
Дмитро на автоматі, з байдужим виразом обличчя, відчинив двері, на що знову на мить запанувала тиша.
- Скучно щось… - заспокоїлась Любка. – Може, увімкнеш радіо?
Коли вона не почула коханого Кіркорова на радіохвилі, то нахмурилась.
- А є якісь диски з ним? – перепитала. – Просто я подумала, у тебе так багато дисків у машині.
- Немає. – почав злитись чоловік. Ех, море, таранка та пиво на розлив чекало його десь там, за цим затором.
- Я тобі увімкну, дай мені павер-банк! – забубонів Ростик. – А так – немає зарядки – немає твого Кіркорова!
- Дай дитині павер-банк! – почала діймати чоловіка. – Дай!
- Та не взяли ми його!
- Я пити хочу! – канючить Тоня. – І на море хочу.
- Ось, як би твій татко поїхав іншою дорогою…
- Павер-банк! – прововжував бурчати син.
- Діма, ну пошукай…
- Де я тобі його візьму? Вроджу? – не витримав.
- Я пити хочу!
- У мені сів телефон! Ма, дай свій!
- Не маю ігор, Ростю.
- Так я скачаю, дай!
- Мамо, пити!
- Та, дай телефон!
- Мамо, де мої ляльки?
- Знайди іншу радіохвилю!
- Ма, пити!
- Ось, як би я знала, що ти нас так повезеш, то ніколи, чуєш, ніколи, не поїхала б з тобою!
- Та, а може полетимо, як машина у Гаррі Поттері? – спитала доня. – Ти тільки ключик поверни і вжжжж!
- Магії не існує… - втупився в телефон син.
- Дурень, існує! – надулась дитина. – Мені он лист сова з Гоксфорду принесе! Я хочу туди!
- A голою дупою по нетесаній дошці не хочеш?
- Мамо, він обзивається!
- Мамо, відсади її від мене, вона мені надокучила.
- Ну що, знайшов іншу хвилю?
- Мамо, дай мені ляльку і пити! І листа від сови!
- Павер-банк дайте мені, або навушники!
І вся ця какофонія лунала під страшний гул потяга. Через хвилину затор зник і сімейство, щойно заревів їх автомобіль, затихло. Вже ні павер-банк, ні лялька, ні радіохвиля з Кіркоровим, ні вода не були потрібними. Щасливий Дмитро натиснув на педаль газу і, в очікуванні тиші від цього каламбуру, повіз сімейство далі, до моря.
ID:
739301
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.06.2017 16:14:06
© дата внесення змiн: 25.06.2017 16:14:06
автор: Ольга Плай
Вкажіть причину вашої скарги
|
