Стежкою тихо ступа Моровиця –
Лиха днина Марина знов оновиться.
На всохлій галузі круки зачекались,
Коли б то криві дзьоби в плоть живу вп’ялись.
А з річки долину туман знов окутує,
Й мряка наповнює темряву смутою.
Блідими вогнями на плесі болотному
Зорі підморгують вітру холодному.
А може й не зорі то, – ті хто на дні,
Хто живить болото, гниючи ввісні,
Бо з вогких трясовин ген квіти здіймаються,
І на погибель в чарусу вплітаються.
Дерева гільми, мов спросоння, потріскують.
В сірім тумані очима виблискують
Діти прокльонів лихі, обездушені,
Без прав на спокуту пітьмою спокушені –
То слуги-мари за ніччю прийдешні,
Щораз прагнуть стерти, змінити тутешні
Устави-порядки, й на радість воронячу
Врешті в кайдани скувать живу сонячну.
Темряву вічну і зиму холодну,
Зграї лютих хижаків, твердь безплодну,
І смерть, смерть у жменях несе Моровиця –
І Марина днина лиха оновиться...