місяцем його життя – її сонце й зорі
так шепоче ковила в степа синім морі
блискавиці вістря мста скупана у горі
долі хліба вдосита вицвілого й солі
солі сліз – щедрота та, що не тре’ і волі
та хіба на цім хреста – абодай, доволі!
вільним вітром на гнідім землю всю покрити
зграю вести небокраєм, і щосили вити
місяць сходить та життя, як і сонце, й зорі
щезли, тільки ковила в степу неозорім
блискавиці від іржі у крові на втіху
лиш вмивати, й берегти спомин в співі тихім
вільним вітром у косах тішитись до скону
поки помста у сльозах солі не схолоне
поки блискавки з очей степом будуть бити
поки у грудях пече – місяцю світити
