Дочка про шлюб розпочала розмову.
Про всі свої таємнії бажання,
Про мрію щастя ніжно-світанкову
Про справжнє, незгасаюче кохання…
Мати спокійно слухала, мовчала.
Так ось злетіло майже три години.
Вона лише так іноді зітхала,
Готуючи вечерю для родини.
«То що ти скажеш, мамо, що порадиш? -
Кінець – кінцем дочка вже запитала, -
Маю надію ти мене розрадиш,
Ти ж нас аж сім для тата нарожала!»
Мати зітхнула: «Що тобі тут скажеш?
Цапа не складно справді покохати.
Складніше потім якщо все розв’яжеш
Сім цапенят самій так піднімати…»