Місто, що досі мовчало, залилося сміхом.
Опасистим гулом завищали валторни,
скромним відлунням озвалася скрипка.
Налилося мов черешня небо просторе…
Кварталами залилось звуками море…
І, знаєте, а у тиші виросли крила!
І тиша злетіла, тиша криком понеслась до сонця.
У неї все вийшло. Їй все ж, повірте, змоглося!
Тиші вдалося до неба піднестися співом…
Вона, все ж, змогла заспівати голосом білим.
Місто вже знову мовчало, знову замовкло…
Оркестр втомився та поїхав додому.
Закохані прощались тривожно та довго,
Вони так жадали вернути звукові мову,
Вони так ще жадали мелодію моря…
А місто вже засинало, позіхаючи сонно.
І місто заснуло. Місто знову в безмовнім полоні.
До вуст своїх прикладає руки бетонні.
Місто буде, мов діти, гудіти в долоні,
Залишившись між словами у
мертво-тихій безодні…
