Я зробив трепанацію черепа,
все для тебе, кохана, дивись.
Бачиш, мозок, він зовсім не з дерева,
не з яєць, як вважала колись.
Копирсайся... Тут є по полицям все:
ось друзяки, тут спорт і футбол,
тут рибалка... А тут я пролив глясе,
і розмазаним є ореол.
Ось полиця з моїми сонетами,
ось з томами якоїсь фігні.
Ця забита під вінця тенетами,
щоб ловити слова у багні.
Ось полиці думками завалені,
може ще їх озвучу колись,
а ось тут вже лежать накрохмалені,
їх сьогодні приткну я кудись.
Ось полиця з дівчатами з Азії...
Як тобі сповісти – хто вони?
Це мої прагматичні фантазії,
як, наприклад, бики чи слони.
Хм. А тут ось комірка зачинена.
Дивно... Майже щодня тут блукав,
За якимись ганявся причинами…
Де ключі? Та мабуть десь поклав.
Що було там? Та вже і забув давно,
може лижі, а може авто.
А скоріше за все – це якесь лайно,
то й закрив, щоб не вліз бодай хто.
Як тобі, от така трепанація?
Де пропав щирий гомін і сміх?
Все натурне, а не імітація,
білий я і пухкенький, мов сніг.
Як сказати, відчутно. Але все в міру, і іронія присутня, і одночасно вірш заставляє задуматись))) Моя думка така,хоч не дуже я поет. Ваш вірш сподобався