Сьогодні вранці, прокинувшись раніше ніж зазвичай, я неочікувано для себе зрозуміла, що я найщасливіша жінка в світі. Я прокинулась із чоловіком, в якого була донестями закохана будучи ще студентським дівчиськом, яке тільки вступило на шлях більш-менш дорослого життя. Я згадала, як із захопленням роздивлялась його фотографії в мережі. Безліч концертів, організаторська діяльність, історична реконструкція, приборкування вогню... Мужність, сила, відповідальність і краса в одній людині. Я згадала, як мене тішили нічні розмови з ним. Оті точки додику наших особистостей. Оті думки, що знаходили відклик в світогляді одне одного. Як мене тішили всі-всі прояви уваги в мій бік. Він здавався тоді таким близьким і водночас неймовірно далеким і неможливим для існування в моєму світі.
Як часто нам не вистачає власної самооцінки, щоб сприймати хороше в житті... Вот і нам тоді не вистачило сміливості... Життя розбіглися. Щоб через роки знову зійтись. Давши зрозуміти, як можна через власні страхи відмовитись від свого щастя. Та найстрашніше в цьому те, що от уже більше року я законна дружина цього неймовірного чоловіка. І все у нас, по факту, прекрасно. А я це не помічала, я це усвідомила тільки зараз. О 8й ранку, дощового грудневого ранку.
Я так довго боролася з примарами минулого, що просто проспала все те щасливе, що відбувалося ввесь цей час. Я так довго спала...
