З дияволом я спілкуюся значно частіше,
Аніж зі своїм янголом-охоронцем.
Сміючись, матюкаючись, все поглядаю лівіше,
Хоча, з права світло яскраве, неначе б’є сонце.
Бо янгол мій-охоронець такий мовчазний –
Просто мовчить, весь занурений в свою справу.
А диявол із рилом – такий дотепний, смішний.
Все лоскочу його, щоб хрюкав. Гімняшкою його називаю.
Сміюся із нього, а він сміється із мене.
Часом подражню його трохи – візьму перехрещусь.
І він теж жартує зі мною. Насправді, злий геній!
Сміється із моїх невдач, на плече моє спершись.
Непорушним, глибоким й проникливим таким поглядом
Янгол мій-охоронець часом на мене погляне…
Й стає так незручно, дико, ніяко і соромно,
Що я все живу неправильно, наче п’яний.
Що трачу себе на такі безглузді дурниці,
Забуваючи зовсім про все, що високе і цінне,
Як сміюсь із високого. Й рогатий зі мною сміється…
А мені для падіння-то місце вготовлене рівне,
І вранці зготовлений простір мені, щоб встати,
Й під ногами мені в цей ранок немає провалля.
Тим часом, радісно в вухо хрюкає волохатий,
Викликає безглузду скривлену усмішку зпозарання.
Корявим пальцем своїм, сміючись, вказує на задачі.
І я, як дитина розіграна, сміючись, беруся до того.
Рятує сильний ривок за руку праву!... Можливо, янгол мій плаче…
Вночі. Після дня зі мною. Такого важкого.
Я з демоном розмовляю частіше, вподобавши хриплий
Його застужений, прокурений блюзовий голос.
А янгол мовою музики награє джаз повільний,
Щоб я сам подумав. Про що та його тиха повість.
Я сиджу із двома на скелі. Грається косами вітер…
Той, що зліва, нахрюкує дивні ідеї, поради.
О, якби ж тільки янгол мій міг заговорити!
О, якби тільки янгол мій міг, вмів розмовляти…