Що не кажи, а до холодного пива найбільше смакує в’ялена риба. Я особисто найбільше люблю ляща. Є в ньому якийсь особливий смак. Всі оті новомодні пивні атрибути: чіпси, горішки, сухарики – не те, зовсім не те. Та і те, що можна зустріти в магазинах, типу, «до пива»: в’ялені кальмари та анчоуси… Щось мене бере сумнів, що кальмари навіть лежали біля кальмарів, а анчоуси… Той, хто купує те «незрозуміло що» в пакетику, напевне, ніколи й в очі не бачив справжніх чорноморських анчоусів.
Копчена риба, всякі-превсілякі м’ясні нарізки – ну хіба вони смакуватимуть до пива так, як в’ялений лящ? Вони – не до пива, то – закуска під горілочку.
Не розумію я й любителів сиру до пива або в’яленого м’яса. Ну, ще куди б не йшло – гарні раки, але то все – таке…Таке… Таке… То все – справа смаку, правда?
Може, просто я не настільки вишуканий у своїх смаках? Мої кулінарні вподобання і вцілому дуже прості, але… Але хіба я збираюсь розповідати про них, про свої вподобання? Зовсім ні. Додам лише, що в більш-менш пристойному пивному барі не знайти в’яленого ляща. Заклади пропонують свій асортимент закусок. Тож доводиться ляща приносити із собою і споживати його тихцем або… Або оминати більш-менш пристойні бари, де персонал аж надто прискіпливий до принесення чогось із собою та вживання принесеного. Дилема.
Ми з Михасем зустріли Борьку випадково. Він стояв якраз навпроти «Бастілії» і розмовляв по мобілі. Першим він впізнав Михася – зустрічалися вони з ним все-таки частіше. А я востаннє Борьку бачив років шість тому, а, може, й більше. Чесно кажучи, я навіть з натугою пригадав його прізвище. Борька – то мій колишній однокурсник, він навчався в паралельній групі. Друзями ми не були ніколи, ворогами – теж. Так, товаришами. Пару разів, здається, він навіть просив нас (мене, тобто, і друзів моїх) про певні послуги. Ми прохання виконували, він за послуги розраховувався. Ну яка тут дружба?
Але зустріти раптом знайому мармизу, яку не бачив кілька років та ще й зовсім неочікувано – то вже абищо! Ми обмінялися звичним «привіт-привіт», пригадали, скільки не бачились (прямо там – втрата, що для нього, що для мене) і Борька запитав:
- А ви куди намилились?
- Та пивка десь випити, - за обох відповів Михась, - Он і ляща вже припасли.
- То зачекайте пару хвилин, ще один дзвінок і я – з вами. Давно все-таки не бачились, посидимо, потриндимо. Та і сам пива випив би…
Хвилин за п’ятнадцять-двадцять ми вже сиділи під парасолею літньої площадки «Автоклубу» ( ну й назву придумали для пабу, враховуючи, що відвідувачі – звичайні люди, а не автофани, а з автомобільної атрибутики – лише кілька фар та пара іржавих бамперів на стінах). В кухлях із щойно принесеним нефільтрованим «Кроненбургом» осідала піна, Михась вправними і впевненими рухами чистив принесеного ляща (як добре, що на літній площадці!), ми теревенили про те та про се: хто чим займається, хто як почувається, коротше – про те, про що зазвичай говорять у таких випадках і, що насправді, не дуже й цікавить жодного із співрозмовників. В пива є одна дуже неприємна особливість – воно закінчується саме тоді, коли розмова лише починає набувати обертів, тож меткому хлопчині-блондинові в білій сорочечці та чорному кельнерському фартуху довелося «повторити» три пива для нашого столика. Перша фаза розмови - ввічливі розпитування, минулася і ми плавно перейшли до другої, яку найкоротше можна схарактеризувати так – анекдоти, політика, жінки, машини. Не пам’ятаю вже, хто першим зачепив тему найкумедніших знайомств та найнезвичніших поєднань людей у парах, але після якогось чергового епізоду, коли наш гучний сміх вже затих, Борька промовив:
- То ще фігня, от я вам розкажу зараз історію… Це не анекдот і не байка, а випадок, якому я став майже свідком і добре, що не учасником.
Він коротко реготнув, зиркнув на нас, нічого не розуміючих і, подавляючи сміх, продовжив:
- Сталося це ще в ті незапам’ятні часи. Коли я навчався в …ському педучилищі. Зараз воно вже не училище, а коледж якогось університету (не знаю навіть толком, якого, але не думаю, що радикальні зміни торкнулися чогось, окрім назви). Слід сказати, що слава про …ське училище гриміла по всіх околицях і навіть далеко за його межами. І не рівень викладання чи досить відомий у вузьких колах танцювальний колектив приносили цю славу, а гарні дівчата. Ох вже ті дівчата з училища… Жителі міста скаржились, що через те бісове училище рідко йде дощ, бо, як у відомій приказці: «У людей дощ іде, а у ку…вів – тільки гримить і блискає». І ще була баєчка. Справа в тім, що неподалік училища, якраз за гуртожитками, розташовані три глибокі яри, що тягнуться паралельно на кількасот метрів. Так от, кажуть, що то Змій Горинич пролітав якось, подивився на те все …лядство, що там твориться, роззявив всі три свої пельки і врізався в землю паралізований. Але то – таке.
Якщо й було щось подібне, то я його не помічав: чи то по малолітству своєму, чи тому, що сам таким був.
Місць в гуртожитку для студентів катастрофічно не вистачало, через що багато студентів винаймали квартири, точніше – кімнати. Бо винайняти цілу квартиру для студента чи навіть кількох у часи безгрошів’я дев’яностих було досить великою розкішшю. Та і не було в досить маленькому місті стільки вільних окремих квартир, щоб задовольнити попит. Тим більше, батьки добропорядних дівчаток були не проти, щоб їхня квіточка була під наглядом якоїсь бабуськи – господарки квартири чи будинку. Ну, щоб не було, як в тому анекдоті, коли мати відправила доньку навчатися в місто до університету, а через місяць приїздить, шалено гупає в двері кімнати гуртожитку і кричить:
- Доню! Відчиняй, доню!
Врешті-решт, хвилин за п’ятнадцять того лементу, двері відчиняє заспана донька, запухла, із сплутаним волоссям і сонним голосом каже:
- Мамо, що трапилось? Ви чого в таку рань припхалися та ще й без попередження? Було зателефонувати, я була б зустріла.
- Ой, доню, може, ну його к бісу той університет та те навчання? Я таку передачу по телевізору вчора бачила… Про студентів… Розповідали, що лихі люди можуть схиляти їх до куріння, вживання алкоголю, наркотиків, до сексу і навіть затягувати до релігійних сект!
Донька повільно дістає з кишені сигарети, вальяжно підкурює і, видихаючи дим на матір:
- Мамо, ну які релігійні секти? Я Вас прошу…
Гучний регіт після розказаного Борькою анекдоту заставив відвідувачів озиратися в бік нашого столика, але на нас то не справляло зовсім ніякого враження. А Борька продовжив:
- Так от, навчалась на ту пору в училищі дівчинка Юля. Рідкісне поєднання розуму, красоти і… Ну, як це правильніше назвати? Порядності, певне? Та ви зрозуміли, про що я. Ходили чутки, що тій Юлі взагалі вдалося зробити нечуване для …ського педучилища – до четвертого курсу зберегти цноту. Хтось вважав це чудом, хтось вважав неприпустимим неподобством, але ніхто, проте, не вважав це нормою. І ,десь близько року, вилазячи зі шкіри, неприступну Юлину фортецю намагався здолати молодший за неї на курс Коля. Інші хлопці, отримавши відкоша, ішли шукати більш доступних дівчат, благо – їх було багато, а Коля виявився міцним горішком. Квіти іноді – куплені, іноді – поцуплені на якійсь клумбі) майже щодня, морозиво, походи в кіно (але тільки не на вечірній сеанс, бо Юля відмовлялась), якісь недорогі, але приємні подаруночки – ось увесь Колин арсенал. Вцілому він був хлопцем непоганим – навчався добре, не хуліганив, співав, грав на гітарі, може, й ще на чомусь, спортом займався. Та і з себе був досить показний, ну – викапаний Аполлон Бельведерський.
Чи то через те, чи через щось інше, але Юля залицяння його приймала. Вона була впевнена, що Коля закоханий у неї по вуха і марить нею. О, так! Коля марив. Може, й було там яке кохання, але Коля марив сексом з Юлею. Секс із Юлею був Колиною «ідеєю фікс». Але, що ж – далі поцілунків та кількох випадків, коли він з натугою, але таки прорвався їй за пазуху, щоб торкнутися грудей (бодай – через бюстгальтер) чи – під сукню, щоб відчути пружність її стегна, закінчувались отриманням чергового ляпаса. Проте Юля стосунків з Колею не переривала. Мабуть-таки почуття якісь були. І він таки сподівався на чудо, на здійснення своїх марень. І ось заповітний день настав: Юля запросила Колю в гості. Мало того - вона прозоро натякнула, що на вихідні залишиться сама, бо власниця квартири, мовляв, їде до рідні в село. Ось воно! Настав Колин зоряний час! Він ретельно поголився, хоч голити там, власне, особливо і не було що, майже годину провів у душі, ретельно вимиваючи все, що можна було вимити. Свіжа білизна щедро скроплена парфумами, ще півлітра парфумів вихлюпното на тіло, трояндовий букет, скомпонований із вкрадених з клумби біля міськвиконкому квітів стоїть у банці з водою. Що ще? Пляшка польського «Амаретто», польські ж цукерки в гарній великій коробці. Власне, самих цукерків там – мізер, зате – яка упаковка!
Близько шостої вечора, Коля уже тис вологим від нервування пальцем кнопку дзвінка. Двері прочинились і Юля відійшла вбік, пропускаючи гостя до квартири.
- Зачекай, будь-ласка, пару хвилин, я – у ванну. А ти журнали погортай, тільки світло не вмикай – господарка штори попрала, то вікна – голі, а я не хочу, щоб сусіди бачили, що у мене хтось був.
Коля, судомно ковтнувши слину, лише й спромігся на кивок головою. Ванна…Сутінки… Вечір обіцяв плавно перейти у бурхливу ніч.
Хлопець сидів у кріслі, мов на голках. Секундна стрілка на годиннику, здавалося, зупинилась. Коли? Ну, коли?!
І… Раптом в животі у Колі підозріло буркнуло. Ще раз. Ще. За кілька секунд там оркестр вже вигравав парадні марші і Коля зрозумів: якщо він хоча б за хвилину не відвідає туалет, то все. Капець! Але… О, боги! Санвузол в квартирі – сумісний, а у ванній зараз хлюпається Юля. Піти? Але піти – це втратити шанс, такий бажаний, такий довгоочікуваний. Ні! Він не міг цього допустити. Погляд хлопця зупинився на журнальному столику і в його голові сформувався ідеальний на його думку план. Коля взяв з купки журналів один і акуратно розстелив його на підлозі…
Коли задоволений потенційний коханець підтягував штани, то раптом зрозумів, що його «ідеальний» план таки мав прогалину і дуже суттєву – а куди тепер подіти той журнал?!
Якщо нахабство – друге щастя, то винахідливість, напевне – третє. Коля акуратно згорув краї журнала до купки і пожбурив той згорток у прочинену кватирку. Запах залишився? Не біда! В сутінках, що огорнули кімнату, Коля розгледів туалетний столик, схопив з нього першу пляшечку, що трапилась під руки і почав шалено розбризкувати парфуми.
Фу-у-ух! Якраз вчасно, бо Юля вже вийшла з ванної і, зі словами: «А що так смердить?», - таки увімкнула світло. Коля стояв посеред кімнати з пляшечкою зеленки в руках, а кватирка була завішана москіткою.
Юля так і заклякла з роззявленим ротом, Коля прожогом вискочив з квартири.
Все б нічого, але Коля, отримавши від долі такого ляпаса чи не вперше в житті добряче напився і, на свою біду, розповів історію свого облому кільком друзям. Вже в понеділок про те знало все педучилище.
- Але це, пацани – ще не кінець історії, - Борька допив залишки пива з четвертого вже, здається, кухля, - Вся кумедність ситуації в тому, що за три місяці Коля і Юля побрались. Так їх і називали позаочі аж до закінчення навчання: «Законтачені». Звичайно, Борька вжив інше слово, а не «законтачені», але, з етичних міркувань, я написав саме так.
Не знаю, як у Михася, а в мене наступного дня була пресова крепатура від сміху. Але вночі я ще довго не міг заснути, розмірковуючи, які карколомні кульбіти життя викручує з людьми.
P.S. І ще… Вночі я нарешті згадав Борьчине прізвище – Цимбалюк.
ID:
770866
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.01.2018 01:13:04
© дата внесення змiн: 12.01.2018 01:49:28
автор: Синій Вовк
Вкажіть причину вашої скарги
|
то вона діставала свій «сором» зі склопакету і застрягла там. рятувальники визволяли. та ще й потім її «кавалер» гроші в соцмережах збирав на ремонт вікна. і анекдот є такий подібний. так що... все може бути 
