Зоря світанкова згасає,
І падає сонцю в долоні.
Як тихо! Краса воскресає
В землі найріднішої лоні.
Вона розкриляється в пісні,
В ключі піднебеснім лелечім.
Вона у святім материнстві,
У першому слові малечім.
Вона – це замріяний вечір,
В рожевих туманах світання,
Як день соромливо займеться .
І знову настане чекання.
Чекання осяйної миті,
Що думки і серця торкнеться.
І в небі веселка розквітне –
Душа тому диву всміхнеться.
В красі поєднання предивне:
Це пишний букет –і підсніжка,
Дитяче замурзане личко
Й таємнича Джоконди усмішка.