Марно била шабля темну кригу,
Не розмила берега вода,
Хоч тримали юні руки книгу,
Не пройшлися по лунких ладах.
Ледь піднявшись, тихо впали руки –
Впали на холодну темну твердь.
По пустотах гострі закаблуки,
Прогриміла невидимка-смерть.
Смерть, де жало твоє?
Де твоя перемога?
Хто напуття дає?
Неминуча дорога?
Хто дає тобі жах?
Хто дає тобі милість?
У єдиних очах
Всі на друзки розбились.
Чорний ворон. Чорний дуб.
Пливе човен – та й минає,
Хвиля човен підганяє,
Править чорний лісоруб.
Чорна річка. Чорний ліс.
А сокира все рубає,
Чорний вітер колихає
Чорні хмари сліз.
Чорний камінь. Чорний дим.
Чорний спить у човні грім.
Біла хата. Білий сад.
Білий кінь по саду ходить,
Білий сон туман городить
В безкінечний ряд.
Біле ліжко. Біла ніч.
Білі коси розплелися,
Білі змії повилися
До застиглих пліч.
Білі руки. Білий жах
В міцно стулених устах.
Всі Твої води й безодні пройшли наді мною –
Де ж він, той шлях, що виводить із надр пустоти?
Я не боюся спіткнутись об камінь ногою,
Знаю, що Ти збудував незворушні мости.
Тільки ж мости ті тоненькими нитками сяють
В морі байдужих світів, серед сліз і жалю.
Що, як сама я шляхів Твоїх не відшукаю?
Що, як покинуть і ті, кого серцем люблю?
Голос, у пустелі волаючий,
Шепіт, серед моря вмираючий,
Пісня б’ється крильми в ніщо.
Горицвіт, у пустці палаючий,
Опустився меч враз караючий,
І ніхто не скаже – за що?
І стоять безодні колонами,
І зірки зриваються гронами,
І ніхто не скаже – куди?
Між часів пливкими кордонами,
У потоці з тими мільйонами
В невідомість вічну іди.
