|
Бо ти на землі ЛЮДИНА
Василь Симоненко
Місто мандрувало у ніч, зодягнуту у барви ліхтарів. Засніжений вечір, присівши на ослінчику, смакував запахом львівської кави. А зима сипала на його плечі розкішні дрібненькі витинанки-зірочки. Так це видалося Галинці, яка поспішала на вокзал, де вечірнім потягом вона повинна їхати до Києва на конкурс, учасниками якого були її вихованці. Скільки-то клопоту перед дорогою. Скільки мороки. Але приємно. Сама щаслива і діти щасливі в очікуванні мандрівки до столиці.
Сніжинки тихо-тихо спадали на світ і на душі Галинки ставало все вільніше та затишніше.
Аж ось і вокзал. На пероні галасливі її учні. Сіли у поїзд.
– Ну все, – думала Галинка,– нарешті їдемо.
Все в порядку. Вмостилася зручно і замріялася. За вікном миготіли вогники рідного міста. Яке ж воно красиве! Поїзд, набираючи швидкість, мчав крізь снігову завісу, ритмічно вистукуючи заспокійливу мелодію нічної мандрівки. Уже позаду залишилося місто з яскравими вогнями, темінь укутала світ зусібіч. Попереду білим полотном стелилася дорога назустріч сонцю, ранку та новому дню.
***
На одній із зупинок до купе зайшов військовий. Якось надто повільно він оглянувся довкола, повільно і так стомлено присів на своє місце у вагоні. Не вкладав свою велику сумку-рюкзак, не збирався вечеряти, не стелився спати. Галинка звернула увагу на його аж надто сумний погляд. Він дивився, але, здавалося, нічого не бачив…
За вікнами білим тканням дивувала зима. Десь-не-десь горіли далекі вогники вікон хат, де було затишно і тепло, де було «вдома»…
Там, напевно, дитячий сміх заколисує казка, там мамині руки мережать любов, там добродій вечір тихо падає в обійми синьої ночі. Там…там…, а що там за тим поглядом – це «що» не давало спокою Галинці.
– Ви, може…, кави? – запитала стиха.
– Може й так, – сумно-сумно прозвучало у відповідь.
Львівська кава у цей вечір,здавалося, пахла по-особливому. Вона на якусь мить оживила погляд військового.
–Ви куди?– запитала Галинка. У відповідь мовчання. Дівчині теж стало якось ніяково. Здавалося, торкнулася чогось дуже болючого. Мовчали обоє, маленькими ковточками пили оту каву та дивилися у вікно, де після рясного снігопаду над ними куполом зависло холодне високе та зоряне Боже небо.
–А ви куди? І як вас звати?–спитав військовий. Нарешті зав'язалася розмова. Дівчина розповіла про свою педагогічну поїздку, похвалилася досягненням вихованців, і замовкла…, замовкла, бо той погляд, той погляд болю і смутку не давав їй на такій радісній ноті вести розмову.
Якусь хвилю панувала мовчанка. Тільки перестук коліс, тільки сонна тиша вагону, тільки небо зоряним куполом над світом, тільки … .
–А я на схід,–тихо промовив військовий. Здавалося, він ніяк не хотів тривожити ту мирну тишу.
–Та ж там війна!? – майже пошепки сказала Галинка.
–Так, війна, і я туди їду,– мовив військовий.
***
Галинка не знала що і сказати. Війна… Війна… Війна… – тоненькими жилочками стукало у скронях, стискало чимось нестерпним десь біля серця. А що таке війна? Хіба вона може бути? Це колись були війни. А зараз…невже людство так і не зрозуміло, не взяло уроків із того минулого. Та ми ж ЛЮДИ!!!, ЛЮДИ !!!!!!!–хотілося кричати на весь світ. ЛЮДИ!!!!!!– ви розумієте – ЛЮДИ!. Не тварини ж без РОЗУМУ. Війна – це ж убивство одні одних, ЛЮДИНИ ЛЮДИНОЮ!!!!!!!!! Невже це дійсність?! Так не хотілося у це вірити. Так не хотілося… Невже ми такі «маленькі»?! …Це дикунство, як можна… як можна… та ще у 21 столітті… . ніколи не думалося, що таке може відбуватися у дійсності (про війну у житті були Галинки лише фільми). Ми не величні, ми дрібненькі «людоньки» з маленьким дрібненьким розумом… .
Думки, наче снігова круговерть, роїлися в голові:
– Як же гарно сказав Василь Симоненко: «Ти знаєш, що ти Людина…». Так чому ж людина так часто забуває про це і чому ніщо у світі не може завдати такого болю, як знову ж таки людина?! Так було образливо, так було боляче від безсилля що-небудь змінити. Але ж я людина… ( ці слова були пекучі до сліз)– і хочу того чи ні, усмішка моя єдина, мука моя єдина, очі мої одні…
Погляд дівчини упав на ручний годинник, якого їй подарували на день народження. Вона так про нього мріяла. З такою майже дитячою радістю носила його. Це все, що у неї на даний час було найдорожчим. Не роздумуючи, швиденько зняла годинника і простягнула його військовому. Чоловік здивовано глянув на неї.
–Візьміть, хай це буде обережкою там, у тому…ну … іншому світі, там, де війна…, – майже як молитву прошептала ці слова.
Мовчав, довго мовчав і довго вдивлявся у Галинчині дуже красиві очі.
Мовчки простягнув руку і взяв того годинника. І знову мовчав, а тоді з болем промовив: «Так, хай це буде моїм оберегом! А очі ваші – не забуду».
***
–Пасажири, скоро Київ, пора готуватися до виходу, – веселим голосом повідомляла провідниця. Галинка із дітьми, які весело сміялися, раділи, бо ж уперше у Києві, вийшла на перон.
–Невже це ранок? А ми ж і не засинали, і не говорили…І кава львівська недопита…,– думала дівчина, а поглядом тулилася до вікна, за яким сидів той, хто їде захищати її радість, її смуток, її новий день… .
Поїзд рушив. Поволі, а тоді швидше і швидше… Боліло…у серці… .
ЇЇ погляд невидимою ниточкою довго тягнувся услід вагону, із якого чоловічі очі ніяк не хотіли розлучатися із тендітною постаттю дівчини із очима-озерцями в обрамленні такого чистого задивування і водночас болючої зажури. Він знав, що його може чекати там…там…в тому іншому світі, де з неба падають… не зорі, де на землі у кучугурах снігу… не радість… . Ні, це ще не сьогодні. Це буде завтра… .
Ішла із дітьми вулицями, довкола веселий гамір, сміх, древній Київ готувався до зимових розваг.
Золоті куполи церков, Хрещатик, Алея Героїв Небесної Сотні…невже їх немає…за віщо?! І кінця-краю не видно…. Сташно і боляче… .
Галинці знову пригадалися слова Василя Симоненка:
Більше тебе не буде,
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі…
Піднімала очі до небес і думкою-молитвою зверталася до мудрості правічного Всесвіту: Господи, забери ту прокляту війну з лиця землі! Утіш тих, кого вона торкнулася! Збережи, збережи усіх, хто досі там…– сльози самі собою котилися з віч, а на устах тулилося: усмішка твоя – єдина, мука твоя – єдина, очі твої – одні.
Бо ти на землі – ЛЮДИНА…
Я чекатиму тебе …
ID:
798385
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.07.2018 22:51:33
© дата внесення змiн: 06.07.2018 23:03:42
автор: Марічка Волошка
Вкажіть причину вашої скарги
|
