Стояла кам’яна могила,
До неї нам немає діла,
Крізь неї уночі жевріло,
Все тіло наче мерехтіло …
Але у кожного буденне,
Тут непотрібне незбагненне.
Світло ослабло, потьмяніло,
І все ще більше почорніло …
Аж тут хтось зверху напоумив,
Доступно більше товстосуму,
Що особлива та могила,
Собою цінне щось закрила …
Взялися дружно тракторами,
Ламали, нищили той камінь,
І потягнули ланцюгами
Поза селянськими садами …
Довольні, взялися копати,
Ковші вгризалися у землю,
І де ж то їм було то знати,
Що та могила наче стеля …
А там внизу мертва країна,
Будинки, вулиці, палаци,
Раптова болісна руїна,
І як це все могло тут статись?!
І справді золота багато,
І жадібність мов озвіріла,
За нього стали воювати,
Могила ще більше зчорніла …
Знайшли нову незнану зброю,
Що там ті камені ховали.
Тепер вже тою чорнотою,
Люди скрізь написи писали …
Писали різне:
Про бажання,
Життя колишнє, сподівання,
Що їх вже втрачено навіки.
Текли кудись порожні ріки.
Могила виросла остання …
Скінчилось все, лишилось двоє,
Каміння втомлено складають,
І не писали вже нічого.
Що їм писати?! Не читають …